Глава 8 Оксана та одержимість нею Чарнецьким, а також перебіг першої частини битви

Оксана заплющила очі. Їй на мить здалося, що все це відбувається не насправді, що це все сон, дурний сон… Вона заплющить очі, знов їх розплющить і ця гидка, вихолена, перекошена хіттю осоружна пика зникне з-під її ясних очей. Та знов розплющивши очі вона знову побачила того виродка, що дощенту спалив її рідне селище, вирізав до ноги усіх односельців, та власноруч зарубав родовою шаблею її рідного батька, що спробував стати на її захист… Тоді його кров рясно розлилася по рідному подвір`ю, а бездиханне тіло важко впало до Оксаниних ніг… А хижий вишкір на обличчі Чарнецького, з клятими лядськими очима, у яких виблискував шал мисливця та хіть – цей вишкір переслідував її у снах майже кожної ночі цього року…

Тоді він пошкодував її – вочевидь вподобав зовсім юну дівчину(Оксані тоді ледь виповнилося шістнадцять), а може щось людське все ж прокинулося у ньому і не зміг він холоднокровно зарубати дитину, що схилилася над ще теплим тілом свого батька. Розвернувся та побіг нищити інших, більш ненависних схизматів, що того дня більше заслуговували на смерть. Оксана лишилась над батьковим тілом – вона наче скам`яніла та не бачила нічого – ані того як яскраво палає її рідна хата, а жар від полум`я обпікав ніжну шкіру та обвуглював гарне світло-каштанове волосся… Як слуги Чарнецького нишпорять по коморах, намагаючись знайти те, що можна поцупити, і що не поцуплено іншими, при цьому зовсім її не помічаючи її, вочевидь вважаючи її вже мертвою, та вона такою ще не була…

 За життя вона зневажала батька – за життя він був дурнем та посміховиськом, але зараз – зараз він був майже святим, бо віддав своє життя захищаючи її, заради її порятунку…

Та й не завжди він був таким, колись він був справжнім батьком – ще до смерті матері, яка сталася, коли їй було всього вісім – під час того набігу татари переїхали її конем – вона ніколи не одужала після цього… Та до того він був геть іншим – чуйним та лагідним, розповідав їй на ніч казки, грав на кобзі дитячих пісень, навіть грався з нею у ляльки – вона була його єдиною улюбленицею, маленькою донечкою. Але все змінилося після смерті матері, що назавжди підкосила його…

Він просто не міг повірити, що це сталося, адже цього просто не мало статися! Він же днями просиджував біля ліжка хворої, він ще знаходив найкращих цілителів! Та, вочевидь, щось всередині її тіла було навіки зламане, те, що не можна було вже вилікувати…

Тож, після похорону дружини, Левко – так звали батька Оксани(або Левко- дурко, як його почали називати після того), загорнувся у старе простирадло, посипав голову попелом і з кобзою в руках – яку так любила слухати його покійна люба дружина – повештався по різних кутках селища Ворошилівки, волаючи не своїм голосом, мелючи усілякі нісенітниці – люди сподівалися, що це минеться, та так не сталося, бо щось навіки замкнуло у його голові – вочевидь смерть єдиної коханої дружини, заради якої він дихав і жив вразила його так, що реальне життя стало йому вже непотрібне, що він вже не хотів повертатись до реальності, та жити як раніше у світі, у якому не було її… У своєму примарному світі ілюзій, він був десь там, далеко, поруч із нею… А ще він почав бачити видіння, у яких до нього приходило майбутнє… І іноді він все ж повертався зі свого паралельного всесвіту і тоді намагався насторожити дочку:

  - Доню, тікаймо звідси! Я бачив… мені було видіння… вони вб`ють нас… вони вб`ють нас усіх… спочатку мене, та й ти доню, ненадовго переживеш мене! Прошу… тікаймо поки не пізно!

Звісно, Оксана давно вже не йняла віри тому, що плів її пришелепкуватий старий, вона лише суворо цикала на нього:

  - Закрий свого дурного рота! Ти ганьбиш нас! – І батько покірно йшов у свій куток та лягав горілиць на долівку – і влітку, і взимку батько спав у тому самому кутку, на голій земляній долівці...

Та тепер Оксана гірко шкодувала, що не дослухалася батькових слів…

  Звістка про те, що сталося тоді у Ворошилівці, поширилась довкола та врешті досягла Шаргорода. За три дні тітка Килина – рідна материна сестра, знайшла племінницю, що так само, як і три дні тому все ще сиділа над батьковим тілом, посеред дощенту спаленого та розграбованого рідного обійстя…

  Побачивши цю картину, добре серце тітки Килини стислося від жалю, болю та відчаю – вона побачила заклякле тіло сестриного чоловіка – вона підбігла та обхватила небогу за плечі, почала її трусити, намагаючись привести до тями, та все було марно – Оксана не бачила ані її, ані навіть себе… Лише десь за півгодини тітці таки вдалося привести Оксану до тями. Вона наче спала ці три дні, а потім прокинулася та наново побачила мертвого батька, спалену хату і вона все згадала – те, що воліла б назавжди забути…

Вона кинулася в тітчині широкі обійми, а та благала її, а та шепотіла їй на вухо заспокійливі слова і казала, що треба жити далі – та Оксана не хотіла, вона хотіла забутися вічним сном, щоб нічого не чути та не відчувати, щоб цей біль врешті минув…

  Це було тоді, рік тому, а зараз цей виродок, що холоднокровно вбив її батька, з кривою посмішкою дивився їй у вічі, та повільно наближався…

  - Ну що, юна русинко, розважимось? – Ненависна лядська пика невпинно наближалася – та вона вже вирішила, вирішила, що більше ніколи і нікому не дасть себе скривдити… Зі складок сукні вона висмикнула гострого ножа, що спромоглася поцупити, коли її проводили повз похідну кухню та притисла його до своєї худої тонкої шиї…

На таке Чарнецький не очікував – він став, як укопаний. Щире здивування відбилося на його вже немолодому лиці. Та він швидко опанував себе і широка посмішка знов розплилась по його обличчю.

  - Ну що ж, русинко, давай, вбий себе, вбий… пусти собі кров – майже садистська насолода з`явилась на обличчі цього маніяка – та він точно знав з багатого життєвого досвіду, що людина, яка погрожує накласти на себе руки на людях, насправді ніколи цього не зробить… Той, хто справді хоче зробити це, зробить тихо, не привертаючи уваги…