Глава 5 Малий Іванко дізнається деякі секрети управління державою

Два давні друзі-суперники сиділи один навпроти одного за широким дубовим столом, при цьому наче випробовуючи один одного, напружено дивлячись один одному у обличчя. Серйозне зосереджене лице Богдана було позбавлене будь-яких емоцій, він спокійно спостерігав свого візаві допитливими темно-карими очима з-під густих кошлатих брів. Його співрозмовник Адам Кисіль був, вочевидь, схвильований, хоча, слід сказати, що вивести з себе цього досвідченого дипломата, це треба було дуже постаратися…

Величезна фігура Киселя займала більшу частину столу – його лікті впиралися в той таки самий стіл, зараз він розмахував величезними, міцно стисненими кулаками перед самим обличчям Хмельницького… Його побілілі вуса та чимала біла борода трусилися у такт гарячих слів, що час від часу зривалися з його гнівних уст. На правильному шляхетному обличчі, через важку хворобу шкіра, наче висіла на кістках, високе розумне світле чоло було геть спітніле не так через спеку, як через бурхливість емоцій шанованого статечного воєводи…

  - Хмелю, що ти робиш? Ти геть із глузду з`їхав! Ти ж усіх нас погубиш, бо це погибель твоя і всього нашого народу! Знищуючи Річ Посполиту ти рубаєш гілку, на якій сам і сидиш! Ти риєш собі яму! Ти… ти… ти… - воєвода захлинувся власною слиною від безсилої люті – Хмельницький подумав, що ніколи ще не бачив його таким, таким величним і жалюгідним водночас, цього великого мужа, що присвятив все своє життя короні, а потім рятуванню цієї «корони», а потім, у самому його кінці усвідомив, що робив абсолютно невдячну та непотрібну нікому справу, намагаючись врятувати те, що а-пріорі неможливо було врятувати через протиріччя, закладені при його створенні…

Звісно Богдан добре зрозумів, що за цим бурхливим вибухом, недостойних високого воєводи та сенатора емоцій, за ним ховається усвідомлення власної поразки, а ще розуміння невідворотності загибелі усього того, на що він витратив усе своє свідоме життя – збереження та зміцнення могутності Речі Посполитої, при якому, як він вважав, можливий розквіт духовності, процвітання та добробут власного народу, бо Адам Кисіль був русином… Та ці дві речі виявились геть непоєднуваними. Що повстання Хмельницького й переконливо засвідчило. А сьогоднішні слова гетьмана, коли він, однією рукою підписуючи королівський договір, в цей самий момент говорить йому, Адамові Киселю, людині, що життя своє поклала служінню короні та чого раніше ніколи собі не дозволяв(хоча, тепер стало зрозуміло, що завжди так думав) що і хвилини не збирається виконувати цей самий договір – це він говорить йому, посланцеві короля, що сам цей договір і укладав! Що він потрібен йому лише як перепочинок, як спосіб привести до ладу військо, знайти нового спільника – молдавського господаря, турецького султана, московського царя – та хоч самого антихриста, щоб не бути у підданстві у клятої лядської шляхти, що безкінечно гнобитиме його самого та його народ…

Генеральний писар Іван Виговський, що був третій присутній у світлиці та тримав договір, щойно підписаний гетьманом, знічено та трохи злякано дивився на воєводу.

Сенатор Адам Кисіль так само раптово сів, як і підвівся, стиснені кулаки поступово розжалися, погляд був спрямований в одну точку, раптове прийняття своєї поразки тепер викликало відстороненість та апатію. Він зрозумів, що гетьман грає з ним, що він нічого не може зробити з цим своїм знанням, що Хмельницький не збирається виконувати цей договір, бо він потрібен йому лише як нетривалий перепочинок, поки йтимуть дебати у сеймі. Бо Адамові зовсім ні з ким було поділитись цим знанням – шляхта йому все рівно не повірить, бо він русин, а король, а король наразі нічого не вирішує, та й не збирається вирішувати…

Наче зрозумівши Адамові муки, Богдан всміхнувся, але не очима, які лишились серйозними, а лише кінчиками губ: «Не бери до серця, Адаме, ти не згірше за мене знаєш, що навіть цей куций договір через власну пиху шляхта не здатна затвердити, як і попередні договори(як не здатна  змінитись та виправити власні помилки), та дебати будуть» – Хмельницький знову всміхнувся самими кінчиками губ – «…і поки будуть дебати, безкінечні розмови та переливання з пустого в порожнє, а в кінці всього цього буде, як завжди вирішене, що з Хмельницьким домовлятися не можна, що його і всіх схизматів-бунтарів треба знищити… Та от тільки тоді я вже буду готовий до нової війни!»

Неймовірним зусиллям волі сенатор Кисіль скинув з себе заціпеніння та спробував ще раз переконати гетьмана.

 - Богдане, послухай, це шлях в нікуди…- майже благально Адам дивився у холодні очі гетьмана – Ти просто все зруйнуєш… а нас поглинуть недобрі сусіди… Богдане – Голос сенатора став хриплим від хвилювання - …зрозумій вже… нарешті… немає альтернативи нашому альянсові, бо самими бути сили не стане, приєднання до турка знищить нашу найсвятішу віру, а приєднання до Московії знищить нашу безцінну свободу! – Кисіль поступово віднайшов свою ораторську впевненість, його голос поступово зазвучав як завжди, голосно та переконливо – Богдане, скажи чесно, невже ти хочеш загибелі для свого народу? Чи приректи його на нице рабство на довгі віки? Невже навіть заради нього, заради його вічного життя ти не можеш забути клятої особистої образи?

Богданові очі виблиснули лиховісним вогнем: «То он як ти називаєш підле вбивство мого сина – особистою образою?! А наругу наді мною та моєю родиною ти просиш мене просто забути?»

Тепер темно-карі Богданові очі просто таки палали ненавистю, такою, що як тоді подумалося Адамові, не полишить його до кінця життя…

Та він все ж спробував ще раз, на цей раз востаннє, переконати гетьмана.

  - Ти грішний, Богдане, Бог покарає тебе за твою зухвалість, а головний твій гріх ненависті та непрощення – гріх гордині, та разом з тобою буде покарано і народ, який ти любиш, бо ти збив його з вірного шляху… - ці пророчі слова були сказані тихим, спокійним, навіть відстороненим голосом, Адам був абсолютно переконаним у кожному слові, яке мовив - …я знаю, лядська шляхта бундючна та пихата, її важко терпіти, але якщо відкинути це, то можна побачити, що ми все ще можемо порозумітися, бо всередині ляхи такі, як і ми, бо вони так само цінують та люблять свободу, так само мають запальну та щиру вдачу, ми – народи – побратими, нам судилося бути разом, бо тільки разом ми зможемо вижити в цьому жорстокому світі, посеред хижих та підлих сусідів, що тільки чекають нашого розбрату…