Глава 4 Як Іванко та інші дізналися деякі секрети, та не зовсім, гетьмана

Призахідне сонце грало барвистими променями на кінській збруї

 та срібному з позолотою ефесі шаблі. Воно крихітними іскорками відбивалися у захоплених Іванкових очах, коли він їхав поруч з батьком на лощеному, вичищеному до блиску гнідому коні, а його червоний кунтуш, пошитий спеціально для цієї виправи, трохи вайлувато та незграбно сидів на ньому…

  - «Мабуть треба буде виписати на горіхи тому кравцеві…» - трохи зловтішно подумав Мазепа, оглядаючи поставу сина, мимоволі милуючись та думаючи – «Який все ж гарний козак з нього вийде!»

Та загалом він був задоволений, бо навмисне намагався зробити так, щоб його син мав такий самий вигляд, як покійний син гетьмана Остапко(про що він дізнався, спілкуючись з челяддю гетьмана, навіть крій кунтуша був таким самим), бо це завжди мало дати додаткові плюси у його спілкуванні з сюзереном…

  - «Ну що ж, головним чином все за планом…» - не без самовдоволення подумав Стефан.

Гетьманський штаб був розташований у простій селянській хаті на околиці Білої Церкви. Її власник волів за краще втекти до Польщі зі своїм паном – ляхом…

Розсідлавши коней та віддавши їх джурам, батько з сином поспішили до тимчасової гетьманської оселі. На порозі їх перестріли двоє вартових, та вгадавши білоцерківського наказного полковника, ніби неохоче дали дорогу, здивовано перезирнувшись. Зайшовши до тимчасової господи гетьмана, Мазепа поглядом обвів всіх присутніх, Іванко поволі крокував ззаду, несміливо тупцюючи у сінях. Прихід Мазеп перервав тираду Филона Джелалія на півслові, його довгії вуса, хвацько закручені за самії вуха здригнулися, коли він з обуренням витріщився на того, хто насмілився перервати його своїм несподіваним вторгненням. Його пращури були з кримських татар, тож він не завжди почувався затишно у козацькому оточенні, ховаючи власну невпевненість за бравадою та пишними витонченими фразами…

Рожевощокий та справний, з високо, гордовито закинутою головою, майже щогольському кунтуші гарного крою з найдорожчої тканини, Филон всіма силами намагався створити образ справжнього козака, точніше, його розуміння цього образу…

Побачивши білоцерківського наказного полковника, а потім Іванка, що несміливо тупцював у дверях, наче ховаючись за батьковою спиною, Джелалій здивовано вигукнув:

  - «А це що за хлоп`я? Нащо ти його сюди притяг?» - Погляди всіх, хто був у світлиці, зустрілися на малому Іванові. Той трохи знітився і опустив очі.

  - «О, ви подивіться…» - підвівся Іван Богун, вишкірившись, та, разом з тим закинувши неслухняного чуба за вухо – «Він притяг сюди свого сина… а ми, уяви собі, тут державні справи вирішуємо, і доволі давно…» - Богун спересердя влупив кулаком по важкому дубовому столу так, що той аж заходив ходором…

  - «Сядь, Іване, я сказав!» - важкий кулак гетьмана гепнув по столу з такою силою, що той аж жалібно заскрипів. Гетьман підскочив, він по черзі оглядав обличчя кожного присутнього, наче намагався виявити зрадника – вочевидь обговорення майбутніх дій козацького війська було не з простих…

Потім він звернувся до Мазепи:

  - «Стефане, візьми сина і сядьте з ним отам, у дальній куток – на оту лаву…»

Переляк та знічення Іванка перед обличчям відразу стількох відважних славетних лицарів, відомих всій Україні, вже пройшло. Широко розплющеними очима, з великою цікавістю оглядав він всіх присутніх у залі…

Тим часом, пройшовши крізь вузьке віконце, промінь призахідного сонця впав на гетьманове обличчя.

  - «Як же постарів гетьман за ці місяці…» - майнула в голові думка в Іванкового батька Стефана – «…як він відразу осунувся, здав та посивів, а глибока зморшка залягла на лобі…»

Після підлого вчинку полковника Михайла Криси, якому гетьман довіряв, йому скрізь ввижалася зрада, бо дії Криси спричинили важкі втрати серед козаків під Берестечком, коли той, перекинувшись до ляхів, підказав тим зробити греблі на болоті, щоб козацьке військо потонуло у багні…

Та, мабуть, втрата Гелени вразила Хмельницького значно більше і не минулася для нього, як, майже напевне, не минеться це для того, хто спричинив цю втрату… Стефан зловтішно подумав про Тиміша.

Тут він згадав, що злі язики подейкували, що не зрада кримського хана, чи Михайла Криси, а, насправді, гетьманове переймання через смерть тієї клятої ляшки і спричинило важку поразку його війська під Берестечком… І, до речі, з цим Стефан був майже згоден…

Мазепа бачив, що Хмельницький майже боготворить свою дружину(а іноді лає останніми словами, але то було нічого), а одного разу, будучи сильно напідпитку у компанії Стефана та Лавріна Капусти, після кількох пляшок доброї горілки з Суботівських погребів, вочевидь точно нарозказував зайвого…

Лаврін Капуста тоді(як і завжди), майже нічого не пив, тільки пригублював свого келиха і, як завжди, мовчав, тільки, наче стурбовано крутив своїми розкосими очима в різні сторони, іноді нахиляючись до гетьмана, та намагаючись прошепотіти щось йому на вухо – чуючи – «Годі, Лавріне…» - кожного разу, що саме той шепотів Стефан не чув, як ніколи взагалі не чув Лаврінового голосу, іноді він навіть сумнівався, що Лаврін може говорити…

Того разу розмова зайшла за жінок.

  - «Гей, Стефане…» - гетьман нетверезо та несильно ляснув полковника по плечі, вже трохи похитуючись та намагаючись сфокусуватися на лиці співрозмовника – «Ти дурень, Стефане…»

  - «Чому це я дурень?» - так само п`яно озвався Стефан, намагаючись дивитись гетьманові в обличчя.

  - «Тому що самісінький-самий ліпший дурень!» - Хмельницький п`яно вишкірився та тепер ляснув полковника по щоці. Стефан почервонів і отетеріло слухав гетьмана.

  - «В тебе така чудова жінка – гарна, розумна, видно, що любить тебе, дурня… а ти вічно ганяєшся за всілякими повіями…» - Стефан спробував щось пробелькотіти – «Не заперечуй гетьманові!» - Хмельницький вхопив Мазепу за грудки, а потім якось відразу кинув, відсунувся та наче відсторонився, гетьман схоже знов впадав у свій душевний ступор. А далі була сповідь, промовлена тихим, геть тверезим голосом історію, фрагменти якої давно переказували у народі: