Глава 3 Стефан, Лаврін та інші підручні гетьмана Богдана

На похороні брата Стефан не виглядав пригніченим. Він дивився на того, що лежав у труні, на його спотворене обличчя, що застигло у спокійному спогляданні вічності.

  - «Дурень, яким же все-таки ти був дурнем…» - Мазепа вкотре повторив собі – «Та ти був хорошим дурнем…» - саркастично посміхнувся собі Стефан – «Бо далеко не на кожного дурня можна залишити помістя, господарство, слуг, а ще на додачу «кохану, любу дружину», наперед знаючи, що все буде гаразд і навіть краще, геть нічим не ризикуючи…»

Звісно він знав, що Семен по вуха закоханий у його Марію. Це не було для нього секретом. Та це зовсім не хвилювало його. Бо дуже добре він знав Крука. Бо деякі речі не змінювались для нього ніколи. І саме тому він був таким надійним та передбачуваним. І саме це робило його найкращим охоронцем Стефанових статків, майна, та родини. Бо Крук нічого не просив натомість, бо йому ніколи не було нічого потрібно. Він все життя тільки давав, геть не вміючи брати, брати для себе…

Важко було уявити собі більш різних рідних братів – високий, худорлявий, чорнявий простодушний Семен та малий, трохи опецькуватий, рудий хитрунчик Степанко, що завжди намагався десь піддурити старшого на дев`ять років прямого, безхитрісного брата, що дав клятву батькові, що мав ось-ось померти, і це не було для нього порожнім звуком, завжди захищати та піклуватись про молодшого брата.

  - «Врешті ти таки знайшов свою смерть, в якій чекав спасіння… хоч і не шукав її, старий ти довбню…» - тут Стефан вишкірився, згадавши, що він сам і вигадав для брата цю роль, роль, з якою Семен блискуче впорався – роль ангела-охоронця його сім`ї, родових статків. Бо він не тільки врятував Марію з дітьми ціною власного життя, а й великою мірою зміг врятувати його майно, тому що спромігся відправити гінця ще до того, як маєток було повністю обложено. Тож він та його козаки з`явились саме вчасно, щоб врятувати його статки(бо він вважав маєток та майно померлих батьків вже своїм, бо Семен був бездітним), чого не скажеш про челядників, бо вижили з них лише одиниці, решту було по-звірячому вбито, та загасити пожежу, а ще, звісно, подякувати клятим виродкам, що все це зробили. Більшість з них загинули там, де їх знайшли, але з декількох, особливо затятих, щоб задовольнити свою помсту Стефан наказав з ще живих здерти шкіру…

А ще Стефан дуже засмутився, коли дізнався, що Кониський вже помер і його не можна покарати так, як він на те заслуговує…

  - «Сволота жирна…» - думав він – «Таки ти зачаїв образу за те, що я виграв більшість твого статку у карти!»

Та все це було у минулому. А в сьогоденні він залишився не так без брата, якого вважав дурником та завжди намагався десь «вкусити», а й вірного та незамінного пса-охоронця, та ще й у такий тривожний час, коли нові великі битви маячили на обрії, а з ними подальше розорення та паплюження української землі...

  - «Богдане, ой Богдане…» - зараз думки повернулись до того, хто був творцем усього, що наразі відбувалося в Україні. Тож чи буде доля надалі благоволити до нього? Від цього залежало все…

У пам`яті спливло суворе, зосереджене обличчя гетьмана, з темними, майже чорними очима, що наче аж заглядають всередину, здавалося, що можуть дочитатися до твоїх найпотаємніших думок…

Стефан згадав той день, коли вперше зустрівся з гетьманом, що часом наводив на нього дикий, непереборний жах(те саме можна було сказати не лише про Стефана, а й про більшу частину Речі Посполитої). Завдяки своїй любові до картярства(а цю його пристрасть поділяла більшість шляхти чи просто заможних людей Речі Посполитої, бо це було модно, а ще саме так заводилися нові зв`язки та потрібні знайомства), його особисто добре знала більшість шляхти та багатіїв Київського, і не тільки, воєводства…

Його корчму у Білій Церкві, слава про яку давно вийшла за межі міста, бо він обладнав у своєрідний гральний салон, який відвідували найвідоміші люди того часу. Деякі з них вважали його другом, а деякі навіть сповідувалися у всіх відомих гріхах, звісно після багатьох чарок міцної оковитої власного виробництва, його гордості. Тож гетьмановому вірному псові, а за сумісництвом керівником гетьманової таємної канцелярії, куди стікалася найрізноманітніша інформація, таємна та не дуже, Лаврінові Капусті не склало великого клопоту вийти на нього. Все через певних людей, відвідувачів салону, що могли, будучи сильно напідпитку, святкуючи виграш, чи програш, свій талан, чи безталання, бовкнути зайве, про себе, сусідів, друзів, чи просто знайомих… А Стефан мав просто таки феноменальну пам`ять та талан до колекціонування таких історій. Тож його зустріч та майбутня співпраця з Лавріном Капустою, керівником гетьманської таємної канцелярії, а потім самим Богданом Хмельницьким була просто невідворотною…

Це відбулося у грудні 1648 року, коли дороги вже рясно притрусив сніжок, через півроку після славетної Корсунської битви, через деякий час після осади Львова та Замостя, невдовзі після тріумфального в`їзду гетьмана Богдана Хмельницького до Києва, коли всі, від малого до великого вітали його, як героя і визволителя, а верхівка православної церкви та проста церковна братія співали «Многая літа» та величали посланцем Божим та захисником від гонінь на справжню віру…

Та Стефан неспокійно совався перед ним на простій, дубовій широкій, лаві, у простих, позбавлених розкошів передпокоях гетьманської чигиринської резиденції, через простий, широкий, дубовий стіл від грізного гетьмана, намагаючись не дивитися в ті проникливі чорні очі, добре пам`ятаючи, та сильно переймаючись, чи не дійшло до всюдисущого Лавріна Капусти те, що говорив він десь півроку тому під великим секретом своїм якнайкращим друзям, хоч і на п`яну голову…

(Та хто зна того диявола Лавріна?)

Сильно побиваючись при цьому через розгром його корчми гетьманськими козаками, що святкували перемогу під Корсунем.

Тоді він сказав, що не вірить в успіх козацького повстання, а ще, що йому і так добре жилося у це «десятиліття золотого спокою», будучи сотником білоцерківського полку коронного війська…