Глава 2 Нічна втеча та розплата покидька

Зграя чорно-аспидних круків сіла на білосніжну чисту скатертину щойно випавшого сніга. Вони почали брьохатись, брьохаючись розкидали, розпилюючи крихку біляву імлу на всі боки. 

Марія марно намагалася їх нагнати, ви тільки хижо витріщалися на неї і робили своє. 

Аж ось найбільший, найбридкіший та найогидніший крук підстрибнув та змахнув перед її очима своїми крилами та намагався клюнути своїм довгим прямим дзьобом.

Марія прокинулася спітніла від жаху – вона ще відчувала гидкий сморід з воронової пащі та біль від удару гострого дзьобу по своїй щоці.

  - «Буде біда…» - було перше, що спало їй на думку – «Треба молитись…» - вона впала навколішки перед образами, та в цей час знадвору донеслися звуки пострілів – Марія кинулася до вікна – було темно, майже нічого не було видно… 

Аж тут роздався оглушливий гуркіт вибуху порохової бочки, що навмисне підпалили, щоб вибухом знести паркан, це на мить оглушило її…

Вже значно пізніше Марія згадувала, що на якусь мить їй здалося, що все повертається, що все це вже було – та сама темна непроглядна ніч – тиша, яку було наче розірвано на частини, розбито, мов крихкі скляні кахлі на дрібні друзочки звуками пострілів, криками помираючих та їхніми прокльонами. В одну мить все повернулося до неї, наче й не було всіх тих років.

Охоплена жахом, вона полетіла до спочивалень дітей…

Крук був вже біля малої Олесі, за хвилю він вже тримав дитину, що щось белькотіла уві сні, на руках. Повернувшись та побачивши Марію, яка простягала до нього свої руки та тільки беззвучно перебирала губами, бо їй перехопило подих, Крук закляк. 

  - «Марія, ти вже тут? Я збирався нести її до тебе…» - Марія майже силою забрала дочку з Крукових рук – «Добре, добре, заспокойся, ходімо, тут не можна лишатися, треба забрати Івана…» - Крук вже біг по ледь освітленому коридору поперед Марії. 

І тут він впав, як підкошений, наче наскочив на невидиму стіну. З темряви випірнула тінь, у слабенькому світлі і без того широке обличчя нападника наче розплилося у самовдоволеній посмішці. Це був Хорко, один з прислужників Кониського. Йому вдалося не тільки перелізти триметровий паркан, а ще й щасливо оминути хлопів Мазеп. І тепер він явно отримав головний приз. Бо хто зна, скільки золота він тепер отримає за голову цієї панни та її дочки…

Хорько хижо вишкірився власним втішним думкам та гримнув на панну та її дочку(він не боявся, що його викриють, бо вважав, що вся челядь надворі, захищає панське обійстя):

  - «Ану зараз цить ви двоє!» - в руках він промовисто стискав важкого кийка – бо Олеся саме прокинулась і почала хникати.

І тут їх осліпив, а потім оглушив гуркіт пострілу, що у замкненому просторі коридору здався вибухом – врешті Крук отямився та скористався своїм пістолем – нападник завалився на спину та важко гепнувся долі…

Малий Іван підбіг до Крука, що лежав долі у калюжі крові – він ще важко дихав, та було видно, що йому не довго лишилося. Іванко припав біля нього навколишки, а Крук мутними очима намагався дивитись угору, а млявими неслухняними устами відчайдушно хапав повітря, намагаючись вичавити з себе зрозумілі слова:

  - Забери клинка… Іване… за шаболтасом… мій родовий… захисти мати… бережи…» - його вуста спинились на півслові, а погляд застиг…

Іванко з жалем та болем дивився на застигле обличчя старого друга.

  - «Синку, ходімо…» - мати поклала вологу спітнілу руку синові на плече - «Він віддав своє життя, щоби ми жили, ходімо…»

Іван насилу скинув заціпеніння, насилу підвівся, а потім знов нахилився та судорожно висмикнув з-за Крукового широкого пояса великий клинок з різьбленим руків`ям – родовий клинок роду Круків. 

  - «Ходімо, сину…» - мати благально склала руки.

 У темному вузькому підземному лазі було вогко та гидко, вони ледь не задихнулися, та все ж вибрались та не втрапили до лап нападників. Вони вилізли на світ божий в пониззі біля болотистого берега річки Кам`янки. Саме з-за хмар вийшов повний місяць і можна було роздивитись околиці. Вони були метрів за 600-800 від обійстя, тож добре чули ґвалт, що здіймався там. 

Лише на мить вони зупинились – треба було негайно тікати до лісу, вниз за течією річки. Про те, щоб іти в інший бік не могло бути і мови, бо селище теж зазнало нападу.

  - «Мамо, пусти Лесю, ти втомилася, я її візьму…» - Іванко взяв маму за руку. І в цей момент він відчув глухий удар десь ззаду по голові, і світ перед його очима поплив…

Коли він прийшов до тями, то перше, що він побачив, була велика огрядна туша, що закрила від нього мати з сестрою, а ще почув низький гнусавий голос. Іванко похапцем підскочив, здавалося наче якась потужна пружина підкинула його вгору і вперед, коли він на всі сили намагався встромити клинка у потворне огрядне брюхо. 

Потім він почув материн зойк, на якусь мить побачив зірки над головою, коли завалювався на спину, а ще була думка, що він вдруге за сьогодні провалюється в це темне, чорне провалля…

Кониський поглянув на свій кулак, геть заюшений хлопцевою кров`ю – «Дурне цуценя…» - сплюнув він крізь зуби.

Потім його погляд впав на клинок, який валявся долі та виблискував у місячному сяйві – «А це гарна річ…» - підважив він його та погладив різьблене руків`я. Потім погляд Кониського ковзнув по напружено – переляканому обличчі малої Олесі, що на всі сили вчепилася маленькими ручками у важку мамину спідницю.

Кониський був не те, що розчарований, скоріше роздратований по-перше тим, його масному огрядному тулубу довелося лізти через брудний, смердючий, вузький лаз, де він спітнів та захекався, а ще дуже забрьохав свої найкращі шати, що беріг саме для цієї події…

А по-друге малий виродок намагався його зарізати наче свиню – це все явно не сприяло гарному настроєві…

  - «Ця лярва та її вилупки за все заплатять тут і зараз!» - прийняв він для себе імпульсивне рішення.

  - «Що тобі треба від нас, виродку? Облиш нас, ми не зробили тобі нічого поганого!» - Маріїни благання та відчай ще тільки більше заохотили Кониського, як майже завжди відбувається з природженими садистами та вбивцями, яким вдається довго приховувати свою справжню сутність…