Глава 1 Нічний напад

 Глава 1 Нічний напад

  Того дня глухий гуркіт розбудив Івана посеред самої глупої ночі. Він сів у своєму ліжку і почав сторожко дослухатися до кожного шереху. Йому здалося, що знадвору почувся звук, схожий на тупотіння багатьох ніг. І тут двері широко розкрились і до опочивальні ввалився, заледве тримаючись на ногах, кривий Крук. З його страшних ран цабеніла гаряча кров. Слідом за ним забігла Марія з Олесею на руках. Крук був не тільки наглядачем у помісті, а ще рідним братом батька Івана. До того ж одним з тих, хто був палко, та тим не менше таємно закоханим у Марію, бо вважав, що його зізнання принесуть Марії тільки більше страждань, а ще він недостойний її. Кривим же він став після удару лядської шаблі під Зборовим, що позбавив його ока та залишив страшний шрам, що спотворив його видовжене обличчя. Похитуючись, лупаючи своїм єдиним оком, Крук дивився на спантеличеного панича та вичавив з себе:

  - «Бери мати й сестру та мерщій до винного льоху! Там у дальньому кутку є лаз… я викопав його… про всяк випадок… він виведе до річки… тікайте… ми довго не втримаємося…» - Смолоскип випав з його рук, Крук поточився та намагався встояти на ногах, схопившись однією рукою за стіну, та не втримався і сповз тихо по ній. Іван перевів погляд з Крука на бліду перелякану мати, яка судорожно притисла до себе дитину – він лишився єдиним її захисником…

Вже значно згодом Іван дізнався, що тієї страшної ночі зрадник Кониський, колишній православний шляхтич, що перейшов до унії, тому змушений був тікати від козаків, повернувся, привівши з собою кілька десятків головорізів та месників, головним чином ляхів з Білоцерківщини, що вціліли та вимушені були тікати у 1649 році, покинувши все своє майно, а деякі втратили свої сім`ї. Тож Кониський, в минулому сусід Мазеп у Білій Церкві, що одним пострілом вирішив вбити одразу двох зайців – найголовніше помститися Марії, що відкинула його залицяння, потім не менш важливо – помститись Стефанові, якому він завжди заздрив, через наявність, як він вважав, красуні-дружини та незліченного батьківського спадку, що дозволяв останньому спускати цілі статки, за ніч невдалої гри у карти… Ну а ще, звісно, він видавав ворогам, себто своїм новим друзям на «справедливий суд» схизматську сім`ю схизматського білоцерківського наказного полковника, що неодмінно мало заслужити довіру його нових покровителів. Багато років блазень Кониський був вимушений приховувати свої справжні почуття та грати роль доброго сусіда, та майже друга та порадника для всієї родини. Та тепер він відчував, що його час настав. Він нарешті має отримати те, на що чекав так довго! Бо він явно заслуговував на це!

Зараз Кониський хвацько вигарцьовував на гнідому коні під міцним дубовим парканом Мазепиного обійстя. Його самолюбство вже було потішене – ті люди, по відношенню до яких він у душі відчував меншовартість, бо більшість з них були ляхами і католиками, так от ці люди гарували під його, Кониського, керівництвом. Бо він мав грамоту від самого польного гетьмана Калиновського, що підтверджувала його право та високий статус!

А ще він знав це обійстя, як свої п`ять пальців (бо неодноразово бував тут у гостях), всі його слабкі та незахищені місця. Кониський частенько програвав сусідові в карти, тож зараз була його черга відігратися. Лисяча морда Кониського з червоними від безсонної ночі, напруги та довго тлілої ненависті очима, хижо позирала на ворогове родове обійстя. Велике пузо, яке він не втратив навіть після довгих поневірянь по центральній Польщі, після вимушеної втечі три роки тому, важко впиралося у новий найкращий кунтуш, що він беріг саме для цього випадку. Він був коротконогим і лисим, з хтивою лисячою пикою та маленькими свинячими очима, у багатьох викликав огиду та відразу лише його зовнішній вигляд. Та зараз, звісно, був його зоряний час.

Серед нападників були не лише ляхи, а й його прислужники-волоцюги.

  - «Цапку, Гедзю… - годі стовбичити та тупо витріщатись! Ану всі дружно навалились на ворота! Вони не витримають! Припиніть дертись на паркан, бевзі, бо ті хлопи з пістолів познімають вас з нього – як до того ваших побратимів!» - кілька тіл вже лежало з одного та з іншого боку паркану. Бо челядь Мазеп все-таки складала понад двадцять хлопів, що не без труднощів, та все ж змогли впоратись з тими, хто зміг опинитись по той бік паркану.

  - «Раз, два, три…» - ворота врешті не витримали величезної зворохобленої людської маси, що била здоровенною колодою, мов тараном та позлітали з петель, більшість нападників повалилися з ніг від несподіванки, а озброєні хлопи проштрикали та кололи їх списами.

Та це продовжувалось недовго – нападники швидко оговтались та пішли в наступ, їх було набагато більше, а передчуття солодкої помсти, а ще швидкої наживи сп`яніло їхні голови.

  - «Шукайте панну!» - вигукнув Кониський – «Та приведіть її до мене… живою!»

Тим часом останній опір хлопів Мазеп було зламано – тих, хто опирався, було вбито, інші – повтікали, намагаючись сховатися у садибі чи в господарських приміщеннях, деякі намагались перелізти через високий дубовий паркан, та їх розстрілювали, наче куріпок…

Обійстя займало досить значну площу, тому це зайняло деякий час для посіпак Кониського, щоби обнишпорити його. А в цей час «месники», що вже призвичаїлися до цього, займалися своєю улюбленою справою – грабунком, вбивством знайдених хлопів та гвалтуванням покоївок, які ще не встигли втекти. Подекуди вже почалися підпали підсобних помешкань та стаєнь для худоби. Та попри всі зусилля, не було знайдено жодного сліду панни та її дітей.

Тільки тут Кониського осяяло: «Вони ж мають бути у винному льосі!»