Вступ

- «Іване-Іваночку! Прокидайся!» - Маленькі ручки ніжно гладили та пестили, лоскочучи, його шию.

  - «Чому ти ще спиш, Іваночку?» - тоненький голос малої сестрички звучав занепокоєно – «Мама кличуть їсти, Іваночку!»

Іванко неохоче розкрив свої карі заспані очі:

  - «Ах ти ж пустунка мала! Ну я тобі!» - Удавано розсердився Іванко…

Йому було дванадцять років, а меншій сестрі Олесі лише шість, він усміхнено дивився в її сині барвінкові очі. Маленький кирпатий носик зморщився, маленьке ніжне личко все всіяне веснянками, русяве волосся смішно й кумедно стирчить на всі боки, вона поспішала з батьківським завданням, тому трохи засапалася.

  - «Ну я тобі зараз зроблю, начувайся!» - удавано набурмосився Іванко, а дівча з вереском побігло до мами – «Мамо, мамо, а він б`ється!» - розпачливо вигукнуло воно.

  - «Ну мала негіднице…» - Іванко всміхнувся сам собі – він дуже любив меншу сестричку та іноді вона бувала нестерпною. Іванко солодко потягнувся, він добре спав, здавалося наче й не було жахіття через яке йому та його сім`ї довелося пройти кілька місяців тому…

По праву народження він мав жити спокійно та безтурботно, як і належить спадкоємцеві одного з найвідоміших та найзаможніших родів у Київському воєводстві. Та тільки час був трохи інший… І по батькові і по матері Іванко був прямим нащадком величних київських князів, тож він знав собі ціну та завжди відчував в собі кров славетних пращурів та намагався з гідністю нести їхній спадок, як змалечку виховували його батьки…

  Був кінець літа буремного 1651 року від Різдва Христового (треба сказати, що кожен рік в ті десятиліття був буремним). Власне кажучи це був вже третій рік від початку повстання Богдана Хмельницького, третій рік боротьби за незалежність. Батько Івана – Стефан Мазепа давно покинув рідні Мазепинці та лише зрідка навідувався туди, а ще він почав з простого сотника, а доєднавшись до Богданового війська дослужився до наказного Білоцерківського полковника і тому мав безліч справ, які вимагали його присутності у полковому місті, або поруч з гетьманом під час походів. А ще мав велике бажання, щоб сім`я не заважала йому займатися власними справами… Але його дружина Марія і справді бажала виховувати дітей міста, в якому все це відбулося, подалі від війни, та як виявилось у подальшому, навіть на глухому хуторі не можна було заховатись від всього цього…

Біла Церква і була її рідним містом, та після пережитого там, після здобуття його Максимом Кривоносом – вона досі бачила ночами ряди шибениць з жидами – орендарями, посаджених на палі лядських шляхтичів, що здригалися, конаючі у страшних муках, багато разів зґвалтовані та понівечені тіла їхніх дружин – панянок, які ще недавно витончено красувалися у вишуканих мереживних сукнях, а їхні діти викинуті на смітник на поталу диким звірам та голодним псам…

Все це сталося після жахливої поразки під Корсунем війська пана Потоцького – улюбленого фаворита тих самих шляхтанок, їхньої надії та опори, поразки, на яку звісно ніхто не очікував, бо як взагалі те «пшекльонте бидло» наважилось кинути виклик самому панові Потоцькому? Він же їх просто канчуками розжене! Тож шановне панство не збиралося нікуди тікати та просто не встигло вчасно забратися та вивезти свої сім`ї з Білої Церкви… Про що потім гірко пошкодувало…

Ось вона страшна картина народного гніву – пружина, яку так довго стискали, розпрямилася і повідбивала тим, хто її стискав пальці і не тільки…

Найбільше звісно дісталося жидам і ляхам, але й іншим теж, а родину Мазеп врятувало те, що вони були православними, а ще Стефан зі своєю сотнею вчасно перекинувся до Хмельницького…

Та Марія не раділа з всього того – багато її подруг загинуло, а вночі вони являлися їй  і дивилися на неї своїми білими невидющими очима. Тож вона хотіла бути подалі звідти, вважаючи, що втеча до родового помістя чоловіка у Мазепинці її зцілить, та цього не сталося. Майже щоночі уві сні вона бачила жахіття, що не відпускали її…

Марія була глибоко релігійною, щодня вона довго та глибоко молилася, та вочевидь для полегшення не прийшов іще час. Хоча її молитви щодо чоловіка вочевидь мали ефект – хоч він був рідкісним виродком, а вона більше скидалася на мученицю, до цього часу Стефан був неушкодженим та не мав жодної подряпини, хоч і пройшов Зборівську битву та десятки інших, дрібніших зіткнень. Як добра християнка Марія мала це робити…

Практично кожного дня Стефан бував добряче напідпитку, ще до війни, живучи, так би мовити «в колі сім`ї» – це в ті дні, коли він не грав у карти, а навіть коли грав, то міг святкувати виграш, або навпаки пити з горя через програш, і тоді зривати злість на себе на ближніх. Через що «ближнім» добряче діставалося…

Такі дні були справжньою карою для Марії та малого Івана.

Образ п`яного батька все життя переслідував Івана. Стефан був високим, худорлявим та рудим, часто з розпатланою, нечесаною шевелюрою. Іван не міг без страху та здригання згадувати хижий погляд у червонуватих очах, перекривлені злістю та огидою губи, та запах гнилих кривих зубів, коли батько бризкаючи слиною проводив «виховну роботу» взявши сина за шкибарки.

  - «Ну ти, малий вишкребку…» - батько п`яно похитувався, з кутків масних губ текла слина з вином – «Ти що… вважаєш себе найрозумнішим?»

Але якщо Стефан був в досить доброму гуморі (якщо гра склалась досить вдало, або якщо чергова гарна молодиця не відмовила йому), то він міг відпустити сина, та вибухнути порцією набридливої пустої маячні:

  - «Ну що малий виродку, колись ти зростеш і дізнаєшся, що життя це лайно… тож в цьому лайні треба шукати хоча б маленькі втіхи для себе!»

 А мати все намагалася відгородити Івана від батька та закрити його своїм тілом:

  - «Не займай його, ти покидьку, облиш його, клятий негіднику…»

Що ж, Стефанові втіхи досить дорого коштували матері та дружині, яка воліла не помічати постійних зрад, та от синці на своєму тілі, які ніколи не сходили не помічати не могла…