12

Замок здригнувся востаннє — немов велетенський звір випустив останній подих. Північне крило обвалилося з важким, вологим гуркотом: каміння розсипалося, мов гнилі зуби, рештки білої павутини спалахнули примарним вогнем і згасли, лишивши по собі їдкий запах спаленої магії та сирої землі.

Грейс стояла, притулившись до Алекса, відчуваючи, як його руки — вже теплі, справжні — обіймають її так міцно, ніби бояться, що вона може розтанути.

Він відсторонився й зазирнув їй у вічі.
— Ми тут, — тихо сказав він. — У моєму світі.

Грейс озирнулася. Біля заваленої стіни північного крила вже зібралися слуги. Мегґі, Ґрімм, Том, старий садівник — усі стояли, розгублено кліпаючи, наче щойно прокинулися від багаторічного сну. Мегґі труснула головою: її руде кучеряве волосся було сплутане, а очі — нарешті ясні, без тієї порожньої, лялькової усмішки.

— Мілорде Алекс… міледі… — прошепотіла вона, підходячи ближче. — Я… я пам’ятаю. Усе пам’ятаю. Наче хтось витяг вату з голови.

Ґрімм мовчки кивнув. Том опустився навколішки біля уламків, а садівник провів долонею по каменю, ніби перевіряючи, чи він справжній.

Алекс узяв Грейс за руку й повів усіх трохи далі від руїн.
— Цей замок стоїть на межі двох світів, — почав він. Голос іще був слабкий, та впевнений. — Двох окремих, паралельних. Один — той, звідки прийшли Грейс і чаклунка. Там наш замок давно зруйнований, там панують жорстокість і полювання на людей. Інший — цей. Мій. Тут можна жити, старіти, кохати.

Він перевів подих.
— Ебоні дізналася про цю межу. Вона прийшла з того жорстокого світу. Спокусила мого батька, щоб перебратися сюди. Але для повної прив’язки була потрібна кров — нове життя, дитина. Вона намагалася… та не змогла. Її власне минуле — насильство й біль — позбавило її цієї можливості.

Слуги слухали мовчки.

— Тож вона зробила мене якорем. Моєю кров’ю, рештками магії роду, вона оплела павутиною цей замок, щоб утриматися тут. Вона майже не поверталася за межу — боялася втратити зв’язок зі мною. Тому й жила тут, у цьому світі, майже постійно.

Мегґі схлипнула.
— Ми були, мов ляльки. Робили все, що вона хотіла.

Алекс кивнув.
— Тепер вона мертва. Павутина розірвана. І ви вільні.

Він повернувся до Грейс. Його пальці тремтіли, але він не випускав її руки.
— Грейс… — його голос здригнувся. — Я не знаю, як довго ти зможеш бути тут. Ти з іншого світу. Брама може знову відкритися. Ти можеш повернутися туди… або піти кудись іще.

Він повільно опустився навколішки просто в пил і уламки.
— Але я не хочу тебе втратити. Не хочу, щоб ти зникла, як сон. Щоночі я прокидався й думав: а раптом сьогодні ти не прийдеш? Я кохаю тебе. Не образ зі снів. Не рятівницю. Тебе.

Він ковтнув повітря.
— Ту, що тримала мою руку, коли я був зламаний. Ту, що повірила мені, коли ніхто не вірив. Ту, що шепотіла мені про зорі, коли я вже не вірив, що побачу їх знову. Ту, що плакала зі мною, коли я просив тебе піти — бо боявся, що ти загинеш через мене.

Грейс відчула, як у горлі стискається клубок.

Алекс підвів погляд — відкритий, без масок.
— Вийди за мене. Сьогодні. Просто зараз. Нехай прийде священник із села — або ми самі, тут, серед руїн, під небом, поклянемося в наших намірах. Я хочу, щоб ми стали одним життям.
Він знітився, щоки злегка порожевіли, та він не відвів очей.
— Я хочу, щоб у нас був шанс на дитину. Справжню. Щоб твоя кров і моя кров поєдналися не в ритуалі, а в новому житті. Щоб ти залишилася тут. Зі мною. Назавжди.

Грейс мовчала лише мить. А потім усміхнулася — вперше за довгий час по-справжньому, без тіні страху. Вона опустилася навколішки поруч із ним, просто в пил і уламки, взяла його обличчя в долоні й поцілувала — повільно, так, ніби закарбовувала цю мить навіки.

— Так, — сказала вона тихо, але твердо. — Сьогодні.

Алекс підвівся разом із нею й обійняв так міцно, що вона відчула биття його серця — швидке, живе.

— Тоді біжимо по священника! — вигукнула Мегґі. — І по сукню! І по вино! Сьогодні буде весілля!

Грейс подивилася на руїни північного крила. На місце, де померла Ебоні. На Алекса — живого, справжнього, поруч.

Вона взяла його за руку.
— Разом, — прошепотіла вона.

І вони рушили вперед — уже не втікачі, а ті, хто свідомо обирає власний шлях.