11

Цю ніч було призначено.

Леді Ебоні вечеряла з Грейс довше, ніж зазвичай. Розмова ковзала по самому краю — про любов, про жертву, про те, як іноді треба прийняти чудовисько, щоб урятувати себе. Господиня дивилася в очі Грейс із хижим блиском.

— Сьогодні, — сказала вона нарешті, підводячись. — Я залишу ключ. Якщо цікавість сильніша за страх — скористайся. Але пам’ятай: чудовисько завжди зраджує тих, хто його кохає.

Вона поцілувала Грейс у чоло — холодними, сухими вустами — й пішла, залишивши срібний ключ на столі.

Грейс почекала годину. Кинджал був схований під сукнею у піхвах на стегні. Руки не тремтіли. Любов зробила її сильною.

Вона рушила коридором до північного крила. Двері стояли прочинені, зі щілини лилося тьмяне світло факелів. Усередині — сходи вниз, у підвал. Повітря було тепле, насичене запахом мускусу й крові.

Внизу — клітка. Величезна, кована.
А в ній — чудовисько.

Воно було гігантське: вище людського зросту, вкрите чорною, лискучою шерстю, з масивними лапами, що закінчувалися пазурами. Ланцюги, обвиті білою павутиною, впивалися в тіло. Очі палали червоним, але коли воно підвело голову — в глибині погляду Грейс побачила його. Алекса.

Звір тихо загарчав, майже жалібно. Зробив крок уперед — ланцюги напнулися.

Грейс стояла перед кліткою. Звір дихав важко, уривчасто. Шерсть на загривку стовбурчилася, ікла блищали в напівтемряві. Але очі… очі були його. Ті самі, що дивилися на неї крізь ґрати щоночі.

Вона ступила крок. Ще один. Серце калатало так, що здавалося — ось-ось вирветься з грудей.

— Алекс, — тихо покликала вона. — Я тут.

Звір здригнувся. Низький, майже людський стогін вирвався з горла.

Грейс опустилася навколішки просто перед ґратами. Простягнула руку. Торкнулася грубої шерсті на морді. Під нею билося гаряче, шалене серце.

— Я знаю, хто ти, — прошепотіла вона. — Я бачила тебе справжнього. Щоночі. Я знаю твій біль. Твою надію. Твою втому.

Сльози пекли очі. Вона не намагалася їх стримати.

— Я кохаю тебе, — сказала вона вголос, твердо, вкладаючи в ці слова все, що в ній залишилося. — Не звіра. Не прокляття. Тебе. Того, хто розповідав мені про зорі. Того, хто тремтів, коли я торкалася твоєї руки. Того, хто просив мене піти — бо не хотів, щоб я постраждала.

Повітря в підвалі загусло. Десь позаду почулося шарудіння — Леді Ебоні вже була тут, уже пила цю емоцію, мов кров.

Грейс не озирнулася. Вона нахилилася ближче. Притислася чолом до страшної морди. Відчула гаряче дихання на обличчі, запах крові й звіра.

— Якщо це кінець… — прошепотіла вона, — то хай хоча б так.

І поцілувала його. Просто в пащу, між іклами — туди, де під шаром жаху досі жила людина. Поцілунок був солоний від сліз, із присмаком заліза від крові на її вустах, пекучий від любові й страху водночас.

У ту ж мить павутина на ланцюгах зашипіла, мов жива істота, на яку плеснули кислотою.

Леді Ебоні заверещала — нелюдськи, люто.

— Ні! Ти не мала…

Грейс не слухала. Вона вихопила кинджал і одним рухом розсікла долоню. Кров хлинула на павутину — гаряча, яскрава, жива.

Ниті закурілися. Почорніли. Розсипалися попелом.

Чудовисько заревіло — вже не від болю, а від визволення. Тіло затремтіло, кістки затріщали, шерсть відступила, мов пітьма перед світанком.

А Грейс усе ще тримала його морду в долонях — аж доки вона не стала людським обличчям. Аж доки він не розплющив очі — вже не червоні, а звичайні, сіро-зелені, повні сліз і недовіри.

Алекс упав перед нею навколішки. Слабкий, тремкий, але живий.

Він ступив уперед, схопив Леді Ебоні за руку, в якій була зброя. Вона намагалася вирватися, павутина хльоснула по ньому — та вже кволо.

Грейс не зволікала. Вона ввігнала свій кинджал просто в груди чаклунки.

Леді Ебоні завмерла. Очі розширилися. Павутина довкола почала осипатися, мов іній.

— Ти… не мала… знати… — прохрипіла вона.

Замок здригнувся.

Алекс обійняв Грейс однією рукою, другою все ще тримаючи Ебоні, чиє тіло розсипалося чорним попелом.

Підлога під ногами тріснула.

Алекс підхопив Грейс на руки й побіг угору сходами. Північне крило валилося довкола. Вони вирвалися в галерею в останню мить — за їхніми спинами вежа повністю обвалилася.

— Ми вільні, — хрипко мовив він. — Обоє.

Грейс подивилася на руїни проклятого крила. Ні магії. Ні павутини.

Вона обернулася до нього й міцно обійняла.

— Так. І тепер — разом.