10

Пізнього вечора Грейс ішла коридором другого поверху. Вона шукала бібліотеку, щоб іще раз перечитати хроніки Стілча, та ноги самі принесли її до вузьких гвинтових сходів, що вели до вежі господарського крила. Двері там були прочинені — лише на долоню, але досить, щоб крізь щілину пробивався м’який жовтий промінь свічки.

Вона не збиралася заходити й не хотіла підслуховувати. Та почула звук. Тихий, майже невловний — схлип. Тонкий, надломлений, сповнений такої безнадії, що в Грейс перехопило подих.

Вона штовхнула двері.

Леді Ебоні сиділа на підлозі посеред кімнати, якої Грейс ніколи раніше не бачила. Кімната була маленька, майже дитяча: низька стеля, потемнілі від часу дерев’яні панелі, ліжко під балдахіном, завалене старими ляльками й пожовклими стрічками. На підлозі навколо неї лежали уламки розбитого дзеркала — гострі, мов зуби величезного чудовиська.

Господиня замку обхопила коліна руками. Сукня кольору воронячого крила була задерта, відкриваючи бліді, подряпані, закривавлені ноги. Волосся, зазвичай укладене бездоганно, звисало сплутаними пасмами. Вона здавалася… маленькою. Крихкою. Немов дівчинка, яку щойно жорстоко покарали. У її руках була біла засохла троянда з такими гострими шипами, що від їхніх уколів на пальцях жінки вже виступили дрібні краплі крові.

Грейс завмерла у дверях. Серце калатало.

Леді Ебоні повільно підвела голову. Її очі були затягнуті пеленою сліз, а білки затягнули райдужку, так що здавалося — наче очі вкривало більмо.

— Ти… бачила, — прошепотіла вона. Голос був зовсім інший: тонкий, тремкий, майже дитячий. — Бачила, як він мене бив. Як замикав. Як казав, що я — ніщо, якщо не буду слухняною.

Грейс не відповіла. Просто стояла, не здатна поворухнутися.

— Я була такою ж, як ти, — провадила Леді Ебоні, дивлячись кудись повз неї. — Молода. Налякана. Вірила, що любов — це коли хтось сильний бере тебе під захист. А потім… він зламав мене. По шматочках. І коли я нарешті змогла дати відповідь… я вже не була людиною. Я стала тим, що він із мене зробив. Тінню. Голодом.

Вона простягнула руку — не загрозливо, а ніби просячи милості. Пальці тремтіли, як у переляканої дитини.

Грейс завмерла. На мить — лише на мить — у грудях стиснулося щось гостре й болісне. Вона побачила в цій жінці не монстра, а те, чим могла б стати сама, якби Стоунголд устиг зламати її остаточно.

Леді Ебоні раптом усміхнулася — повільно, сумно, майже по-материнськи.

— Жалість — це слабкість, дитино, — тихо мовила вона. — А слабкість я давно випалила з себе.

Вона підвелася одним плавним рухом. Уламки під ногами захрустіли, мов сухі кістки. Сукня знову стала бездоганною, волосся лягло ідеальними хвилями, очі спалахнули холодним, хижим світлом — наче маска знову стала на місце.

— І все ж… — її голос знову став колишнім, оксамитовим, низьким, — я рада, що ти це побачила. Тепер ти знаєш: світ робить із нас або мисливців, або здобич. Обирай швидко, Грейс.

Вона підійшла ближче. Грейс мимоволі відступила на крок.

— Іди до свого чудовиська. Покохай його. Врятуй його. Подаруй йому надію. — Леді Ебоні трохи схилила голову, ніби дослухаючись до чогось усередині Грейс. — А коли він зрадить тебе… приходь до мене. Я прийму тебе. З розпростертими обіймами.

Вона торкнулася пальцями щоки Грейс — холодно, майже ніжно. Іншою рукою простягнула троянду — тепер уже живу, свіжу, з краплями роси на пелюстках, ніби щойно зірвану.

— Бо зрештою… ми з тобою дуже схожі.

Вона розвернулася й вийшла, лишивши по собі запах троянд і мокрого заліза.

Грейс іще довго стояла, дивлячись на уламки дзеркала на підлозі. В одному з них відбивалося її власне обличчя — бліде, налякане, та вже не таке загублене, як раніше.

Вона знала: жалість — це пастка.
Але тепер вона знала й інше: Леді Ебоні не бреше. Вона просто зламана. І хоче, щоб світ зламався разом із нею.