8

Ґрейс не квапилася з рішенням. Удень вона грала роль слухняної гості: теревенила з Меґґі про дрібниці, читала в бібліотеці, вечеряла з Леді Ебоні, чемно киваючи у відповідь на її натяки про «ціну» й «чудовисько». Господиня раз у раз повторювала:

— Не ходи до північного крила, Ґрейс. Там лише біль. Але якщо цікавість пече… ні, краще не треба.

Її очі при цьому блищали — як у кішки, що дражнить мишу. Ґрейс усміхалася у відповідь, ховаючи думки. Вона знала маніпуляторів. Стоунголд навчив її удавати.

Та ночі належали снам. І Алексові.

Ґрейс пам’ятала, як побачила його вдруге. Вона знову спустилася до підземелля. Алекс сидів у тій самій позі, павутина тьмяно світилася в темряві. Він підвів голову — очі були згаслі, але спалахнули, щойно він її побачив.

— Ти… повернулася? — прошепотів він. — Чи ти лише марево? Ще одне з її катувань?

Ґрейс сіла біля ґрат — ближче, ніж минулого разу.

— Я справжня. Як і ти. Доведи це собі сам. Доведи, що ти — це ти. Розкажи про себе. Про життя до… цього.

Алекс зітхнув, ланцюги тихо дзенькнули. Він говорив повільно: про дитинство в замку, про батька — суворого, але справедливого лорда, про матір, якої він майже не пам’ятав. Про те, як прийшла Ебоні — прекрасна, мов ніч, і як батько змінився, став одержимим.

— Вона пила його душу по краплі. А потім — мою.

Ґрейс слухала, ставила запитання. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася сила — не зламана, а схована. Вона не повірила одразу. Це надто нагадувало казки, які шепотіла їй мати. Але зерно сумніву щодо Леді Ебоні вже проросло.

З кожною новою зустріччю Алекс здавався слабшим. Павутина пульсувала частіше, висмоктуючи сили.

— Ти не справжня, — раптом сказав він, відводячи погляд. — Скільки разів вона вже надсилала їх? Дівчат, жінок, що обіцяли свободу. Там, де я виглядав чудовиськом. Що заважає їй пробратися в мою голову й тут?

Ґрейс простягнула руку крізь ґрати — її пальці торкнулися його руки. Холодної, але живої.

— Відчуй. Я тут. Не марево. Розкажи, що ти любиш. Що пам’ятаєш доброго.

Він замовк, а потім заговорив: про книги в бібліотеці, про прогулянки лісом, про зорі над замком. Ґрейс поділилася своїм: про матір, про втечу від Стоунголда, про страх, що став її тінню. Вони говорили годинами — або хвилинами; у снах час плинув інакше.

Щоразу Алекс сумував, коли вона казала: «До завтра».

— Ти підеш, як усі…

Але вона поверталася.

І щоночі він чекав. І ледь усміхався їй — так, ніби Ґрейс була єдиним, що тримало його в цій нескінченній застиглій в’язниці.

— Ти справжня. Навіть якщо ні. Для мене — ти справжня.

Ґрейс відчула тепло в грудях. Його очі — не тьмяні, а глибокі, мов озера. Вона розповідала про свої страхи, він — про надії. Їхні пальці перепліталися крізь ґрати. Розмови переходили в шепіт, у сміх над безглуздими спогадами. Коли сон танув, вона шепотіла:

— Я тобі вірю.

З кожною ніччю Алекс ставав реальнішим. А дні перетворилися на вправу з носіння маски відстороненості.

Чи помічала Леді Ебоні зміни? Ні. Ґрейс усміхалася рівно, їла її їжу, кивала на натяки.

— Я думаю про ціну, — казала вона.

Господиня сяяла:

— Добре, дитино. Скоро все вирішиться.

Однієї ночі Алекс виглядав стривоженим.

— Вона щось готує. Я відчуваю. Павутина пече сильніше.

Ґрейс стиснула його пальці.

— Я знайду спосіб. Кров на павутину, так? Я готова.

Вони замовкли, просто тримаючись за руки. Сон скінчився надто швидко.

Після цього Ґрейс наважилася. Вона «випадково» забрела ближче до північного крила у яскравому світі, де замок сяяв. Двері були зачинені, але Леді Ебоні «застукала» її.

— Цікавість? — усміхнулася вона. — Гаразд. Подивися. Але не підходь близько.

Вона відчинила двері.

За ними була темрява, рик. І чудовисько: величезний звір, укритий чорною шерстю. Воно загарчало, кидаючись на ґрати. Ґрейс ахнула — але впізнала. Це був Алекс. Спотворений, страшний, але його очі… ті самі.

Вона не показала шоку. Лише кивнула:

— Жахливо. Навіщо ви його тримаєте?

Леді Ебоні зачинила двері.

— Щоб захистити світ. Це — моє прокляття. Але якщо хтось його полюбить… можливо, зніме. Не думай про це.

Ґрейс пішла, приховуючи тремтіння.

Уночі Алекс був у відчаї.

— Ти бачила… мене? Чудовисько? Я думав, ти вже не повернешся… Побачивши мене таким.

Ґрейс кивнула, стискаючи його пальці.

— Бачила. Але це не ти. Це її ілюзія. Я люблю тебе справжнього.

Алекс завмер.

— Ґрейс… я теж тебе люблю.

В його очах блищали сльози.

— Але це не та казка, де прокляття знімають поцілунком. Я не можу змушувати тебе ні до чого. Збирайся. Тікай із замку. Відьма вб’є тебе. Не ризикуй собою.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ми ще говоритимемо. Я тебе не залишу.

І вони говорили — ніч за ніччю. Любов Ґрейс міцнішала, ставала її силою й опорою. Як би Алекс не благав її тікати, дівчина готувалася до фіналу — того, що звільнить юнака.

***

Ґрейс знову стояла біля ґрат. Світло факела тремтіло, відкидаючи довгі тіні на солому. Алекс сидів, прихилившись до стіни, голова відкинута назад, очі напівзаплющені. Павутина на ланцюгах слабко пульсувала — мов живе серце, що повільно стискалося.

Вона опустилася навколішки. Пальці самі простягнулися крізь ґрати — й завмерли за сантиметр від його руки.

— Я не мала приходити сьогодні, — прошепотіла вона. Голос тремтів. — Вона показала мені… образи. Тебе. Як ти розриваєш людей. Як ти смієшся. Як ти… насолоджуєшся.

Алекс повільно розплющив очі. В них не було злості. Лише безмежна, випалена втома.

— І ти повірила?

Ґрейс ковтнула. Горло пекло.

— Я не знаю, чому вірити. Усе життя я чула красиві слова. Від вітчима. Від матері, коли вона ще могла говорити. Всі вони брехали. Всі хотіли щось узяти. Чому ти маєш бути іншим?