7

Ґрейс не спала решту ночі — або те, що від неї залишилося. Вона сиділа в ліжку, загорнувшись у ковдру, й дивилася на камін, де вуглини тліли червоним світлом. Слова Алекса луною відбивалися в голові: «п’явка… якір… брехня».
Та ким він був насправді? Ще одним маніпулятором? Вона вже навчилася не вірити словам. Лорд Стоунголд — її вітчим, цей лискучий павук у людській подобі — викарбував цей урок у її пам’яті на все життя.

Все почалося з того, як він одружився з матір’ю Ґрейс. Вона була вдовою — крихкою, вродливою, з невеликим маєтком і давнім ім’ям Вентворт. Стоунголд з’явився як рятівник: багатий, чарівний, з усмішкою, що приховувала ікла. Та невдовзі усмішка зникла. Мати згасала — повільно, від «хвороби», яку ніхто не міг вилікувати. Ґрейс бачила, як він напував її «ліками», як влаштовував бенкети, де гості реготали з її слабкості. А потім — смерть. І він став опікуном.

Його погляди, звернені до Ґрейс, змінилися: не батьківські — голодні.

— Ти станеш моєю дружиною, — прошепотів він якось, притискаючи її до стіни в коридорі. — Так ми збережемо спадок.

Вона знала, що стояло за цими словами: її земля, її кров, її тіло. А бенкети… о, ті бенкети. Полювання на «здобич» — не на оленів, а на людей. Утікачів, злидарів, тих, хто наважився перечити. Пси рвали їх на шматки, а він сміявся.

Вона втекла тієї ж ночі — вкрала коня й кинулася в ліс. І ось опинилася тут. Ще один замок. Ще одна «рятівниця». Ґрейс не знала, кому вірити. Александр здавався щирим у тому холодному сні — але ж хіба маніпулятори не бувають щирими у власних ілюзіях?

Уранці вона спустилася до бібліотеки. Зала була величезна: полиці тягнулися до самої стелі, пересувні драбини дозволяли дістатися верхніх ярусів. Леді Ебоні не було видно — певно, зайнята «справами замку». І це було на краще. Ґрейс потребувала правди, а не підказок.

Вона почала з хронік — старих книг про роди краю. Знайшла згадку про лорда Стілча: шляхетний дім, давня магія в крові, неприступний замок і великі володіння. А потім — обрив. Двадцять років тому записи зникають. Ані слова про сина. Ані про чаклунку. Портрет лорда в галереї був останнім.

Де ж шукати правду?

В одному зі снів Ґрейс піднімалася на верхівку вежі господарського крила й натрапила там на кімнату. Чи була вона там удень справді — дівчина не пам’ятала, та вирішила перевірити. За гобеленом справді виявилися сховані двері. Якби не шукала навмисно — не звернула б уваги на цей глухий кут.

Усередині лежали зсунуті в кут меблі з дитячої, портрети, жіночі речі — мов спогади про колишню господиню. Серед них Ґрейс знайшла потертий том. Це був щоденник освіченого слуги — можливо, вчителя чи наставника юного спадкоємця.

Записи тремтячим почерком:

«Пані прийшла в бурю. Господар закоханий. Але слуги… вони змінюються. Я бачу нитки в їхніх очах.»

Далі:

«Алекс схований. Вона п’є його силу. Замок пливе, наче в тумані.»

Ґрейс закрила книгу — серце калатало. Це збігалося зі словами Александра. Та доказів усе ще було замало.

Вона пішла до Меґґі — знайшла ту на кухні, де покоївка з ентузіазмом місила тісто.

— Меґґі, розкажи про Господиню. Як вона прийшла?

Меґґі завмерла. Борошно посипалося з рук. Її балакучість зникла, наче її й не було.

— Ой, міледі, навіщо ворушити старе? Вона добра. Вона всіх нас урятувала. До неї замок руйнувався, а тепер — погляньте, як розквіт!

— А в попереднього лорда був син?

Меґґі зблідла. На мить її очі стали порожніми — ляльковими.

— Не знаю такого. Господиня каже, в північному крилі лише тіні. Не ходіть туди, міледі. Заради вашого ж блага.

Вона відвернулася, бурмочучи щось про пироги. Ґрейс пішла, відчуваючи холод уздовж хребта. Слуги були маріонетками. Вони ходили, рухалися, жили — але щойно від них вимагалося щось поза дозволеним, вони завмирали.

Увечері Леді Ебоні знайшла її в бібліотеці. Усміхнулася — вродливо, але крижано.

— Шукаєш відповіді? Це добре. Та пам’ятай: північне крило небезпечне. Там чудовисько, яке я замкнула. Якщо підійдеш надто близько… воно може обдурити тебе. Брехати, аби вирватися. Не вір йому, Ґрейс. Я — твоя захисниця.

Ґрейс кивнула, приховуючи сумнів. «Захисниця» — так само, як Стоунголд був «опікуном».

Ніч прийшла знову. Сон поніс її в холод.

Вона знову спустилася до північного крила — цього разу двері були прочинені ширше. Алекс чекав. І їй здалося, що він став ще слабшим, ніж учора. Павутина пульсувала яскравіше.

— Ти повернулася, — прошепотів він. — Слухай. Щоб розірвати це, потрібна кров, віддана добровільно. Крапни на павутину в цьому світі. Але вона відчує. Чекай сплеску — коли вона спробує вбити. Тоді бий.

Ґрейс кивнула.

— Я хочу тобі вірити. Але боюся… Розкажи про неї більше.

Алекс розповів: як Ебоні прийшла, як батько впав жертвою її чар, як слуги стали тінями.

— Вона живиться емоціями. Твоя любов — або ненависть — дасть їй силу для завершального ритуалу. Не вір їй.