6

Ґрейс провела день у бібліотеці, гортаючи старі томи — припорошені хроніки про стародавні роди, сказання про відьом і прокляття, мапи забутих земель. Леді Ебоні заходила кілька разів: приносила чай, сідала навпроти й розповідала історії. Її голос ставав м’яким, майже материнським, коли вона говорила про «справедливість» — про те, що світ за мурами сповнений жорстокості, що лорди на кшталт Стоунголда пожирають слабких, а тут, у замку, все інакше.

— Я захищаю тих, хто заслуговує, — шепотіла вона. — Просто сплати ціну — і будеш вільна.

Ґрейс хотілося їй повірити. Та інколи в очах Леді Ебоні ввижався хижий блиск — як у павука, що терпляче плете свою павутину. Вона знову й знову згадувала північне крило:

— Не ходи туди, Ґрейс. Там — лише біль і тіні.

Меґґі забігала з тацею фруктів, щебечучи про «старі часи», коли замок був «повен сміху». Але коли Ґрейс спитала про колишніх господарів, покоївка раптом змовкла й пробурмотіла:

— Ой, міледі, не варто копатися в минулому. Господиня не любить таких розмов.

Слуги здавалися відданими — надто відданими й мовчазними, з порожніми усмішками, ніби невидимі нитки смикали їхні губи. Меґґі була єдиною, хто справді розмовляв із Ґрейс. Та навіть її порожній щебет тепер здавалася награною маскою, під якою ховалося щось тривожне.

Вечеря вже чекала в їдальні. Леді Ебоні сиділа на чолі столу — елегантна, спокійна.

— Ти розмірковуєш над ціною? — спитала вона, наливаючи вино. — Це не жертва, а обмін. Я дам тобі силу й жагу, а ти — трохи своєї суті й життя. Ми всі платимо за прихисток.

Ґрейс кивнула, але всередині росло сум’яття. Двоїстість Господині лякала: вона здавалася рятівницею, та її слова змушували Ґрейс сумніватися навіть у власних думках.

Уночі сон знову затяг її до холодного, вмираючого замку.

Ґрейс прокинулася в тій самій постелі — але тепер вона була жорстка, з прогнилим матрацом, просяклим пліснявою. Кімната лежала в руїнах: обвалені стіни, павутиння в кутках, місячне світло, що сочилося крізь тріщини в стелі. Вона підвелася, відчуваючи себе привидом — легкою, безтілесною.

Коридор кликав, і ноги самі понесли її до північного крила.

Двері були там — пошарпані, з глибокими борознами від кігтів. Та цього разу вони були прочинені — лише на щілину, з якої витікав слабкий світ, не місячний, а тьмяний, мов від догораючої свічки. Ґрейс штовхнула їх — дерево піддалося з жалібним стогоном.

За дверима відкрилися сходи вниз. Сходинки були слизькі від вологи, а повітря густе, з присмаком заліза й гнилизни. Вона спускалася, і стіни змикалися навколо, над головою, наче паща величезного чудовиська.

Внизу була темниця.

Решітка з іржавого заліза — а за нею постать.

Людина. Молодий чоловік. Він сидів на соломі, прикутий ланцюгами до стіни. Ланцюги були обплетені білою, напівпрозорою павутиною, що пульсувала, мов жива. Шкіра його була бліда, виснажена, волосся скуйовджене, очі затуманені болем. Та в них жевріла іскра — жива, відчайдушна.

Він підняв голову, коли Ґрейс підійшла ближче.

— Хто… ти? — прохрипів він. Голос був слабкий, але в ньому бриніла надія.

Ґрейс опустилася навколішки біля ґрат, не відчуваючи холоду каменю.

— Ґрейс. Я… гостя. А ти?

— Алекс… Александр. Син лорда Стілча, колишнього володаря цього замку.

Він закашлявся, і павутина на ланцюгах здригнулася, наче висмоктуючи з нього сили.

— Вона… Леді Ебоні… не така, якою здається.

Ґрейс завмерла.

— Розкажи.

Алекс зітхнув, опершись на стіну. Його слова текли повільно, мов кров із рани. Він вимовляв їх із зусиллям, але вже не міг зупинитися.

— Вона прийшла до нашого замку як мандрівниця. Красива, загадкова. Батько не міг відвести від неї погляду. Моя мати померла при пологах, і з того часу він ні на кого не дивився — ані на мене як на сина, ані на жінок, що могли б замінити її. Саме тоді з’явилася Леді Ебоні. Вона шепотіла про силу, про вічне життя. Але вона не та, хто дає. Вона — та, хто забирає. П’явка. Чаклунка, що живиться кров’ю й магією. Вона оплела слуг павутиною. Завлекла батька, випила його життя… і щось зробила із замком, відрізавши його — і мене — від світу.

Ґрейс стисла кулаки.

— А ти?

— Я — якір. Її постійна жертва. Моя кров і залишки магії роду підтримують замок. Я ніби існую у двох шарах. Тут, зараз, для мене все — як сон: я такий, яким пам’ятаю себе, яким міг би стати. А в реальності вона показує мене як чудовисько — замкненого звіра. Вона перетворила мене на нього й годує надіями. «Полюби чудовисько — і воно звільниться», — шепоче вона тим, хто приходить. Це брехня. Вона заманює гостей, відмовляє ходити сюди — і водночас навмисне розпалює цікавість. Їй потрібна пожива з емоцій: вибух почуттів, цікавість, кохання, відчай. У момент піку вона вбиває… жертву. А я щоразу сподіваюся, що вб’є й мене.

Він простяг руку крізь ґрати — пальці тремтіли.

— Ти… ти перша бачиш мене таким, яким я є. Справжнім. Не монстром. Допоможи. Розірви павутину. Але будь обережна. Якщо вона дізнається…

Голос обірвався. Павутина стягнулася тугіше, і Алекс застогнав.

Ґрейс відчула, як сон тане — тягне її назад, у теплу постіль. Та перш ніж піти, вона прошепотіла:

— Я повернуся. І дізнаюся, як тебе врятувати.

Коли вона прокинулася насправді, ще була ніч. І їй чітко чулося, що десь унизу Леді Ебоні вже чекає — із застиглою усмішкою на вродливому обличчі й запитанням:

«То ти готова до ціни?»