5

Ґрейс сиділа за столом у своїй кімнаті, механічно намащуючи мед на хліб. Ранок був тихий і різко контрастував із нічним сном. Сонця за вікном майже не було видно крізь легку імлу, що зависла в повітрі, та кімната залишалася затишною: у каміні потріскував вогонь, постіль зберігала нічне тепло, а на стільці чекала новий одяг — просте плаття з темно-зеленої вовни, тепле й зручне. Ключ на стрічці вона повісила на шию, під тканину.

Вона саме допивала чай, коли двері тихо скрипнули. До кімнати зайшла дівчина — молода, з копицею рудих кучерів, зібраних у недбалий пучок, у фартусі поверх простого сірого робочого плаття. В руках вона тримала кошик із чистою білизною.

— Ой, міледі! Ви вже прокинулися? А я думала, ви ще дрімаєте після такої ночі. Господиня сказала, що ви втомилися з дороги й щоб я вас не турбувала, але я білизну принесла та й подивитися, чи не потрібно чогось. Мене звати Меґґі, я тут покоївка, ну ще й по дрібницях допомагаю — підлоги мию, каміни чищу, інколи на кухні кручуся, як кухарка розбурчиться. А ви, кажуть, здалеку? Ой, вибачте, якщо не до теми, але чутки замком розлітаються швидше за вітер. Пси, кажуть, вас гнали, так? Жах який! Хто ж на таке здатен! У нас тут тихо. Господиня гостей не любить, а вас от прийняла — значить, ви особлива. Хочете, я вам знову ванну наберу? Щоправда, доведеться зачекати. Або свіжого чаю? А плаття ось нове — вам дуже личить, у вас такі сіро-зелені очі, як весняний ліс…

Меґґі щебетала без упину, розкладаючи білизну по полицях, поправляючи фіранки й раз у раз кидаючи на Ґрейс допитливі погляди. Вона була живою, теплою — повною протилежністю холодній тиші замку. Щоки її рожевіли, коли вона жестикулювала, а сміх лунав легко й дзвінко.

Ґрейс усміхнулася кутиком вуст.

— Меґґі, а скільки тут слуг? — спитала вона, щоб урвати її щебетання.

— Ой, нас небагато! Я та кухар — старий Ґрімм, мовчить, як риба, зате готує — пальчики оближеш. Ще садівник є, але його рідко видно, він у зимовому саду пропадає, із рослинами шепочеться. І конюх — Том, він вашу кобилу вчора доглянув, вівсом нагодував, тепер вона повеселішала. Дуже вчора бідолашна втомилася. А ви до бібліотеки підете? Господиня, певно, чекає. Тільки не ходіть до північного крила, ой, навіть не питайте чому — там замкнено, і все. Господиня каже, то для безпеки.

Меґґі підморгнула й вийшла, лишивши по собі запах свіжого мила та дивне відчуття буденності.

Ґрейс переодяглася, відчуваючи, як тканина лягає по тілу — плаття сиділо ідеально, наче його пошили спеціально для неї. Вона вийшла в коридор, де знову нікого не було, хоча довкола все сяяло чистотою. Замок здавався живим, сповненим якоїсь внутрішньої метушні — як у старих казках про зачаровані будинки, де все працює саме по собі.

Вона рушила до бібліотеки, з подивом помітивши, що ніби напевне знає, де та міститься. Діставшись, Ґрейс побачила відчинені двері, а всередині — високі стелажі з книжками, запилені томи в шкіряних палітурках, м’які крісла біля вікна. Леді Ебоні стояла біля полиці, перегортаючи сторінки давнього фоліанта.

— Ти прийшла. Добре. Сідай.

Ґрейс опустилася в крісло навпроти. Повітря пахло пилом і старим папером.

— У старих казках, — тихо почала Леді Ебоні, — той, хто скуштував їжу іншого світу, вже не може піти просто так. Замок прийняв тебе, але він голодний. Як і я. У всього є своя ціна.

Ґрейс ковтнула.

— Яка ціна?

Леді Ебоні закрила книгу. Її голос став ще нижчим, майже шепотом.

— Прокляття. Цей замок — моя в’язниця. Колись, дуже давно, я була… іншою. Але хтось наклав закляття, і тепер я тут. Щоб зняти його, потрібна жертва. Твоє життя. Стій, не лякайся. Життя — не обов’язково смерть. Мені потрібна лише частина саме твого життя. Ти маєш залишитися. Не назавжди, але достатньо довго, щоб стати… мостом. Твоя кров, саме твоє існування — свіже, яскраве. Твоя кров і саме твоє існування розбудять те, що спить у північному крилі. Коли ти впораєшся, підеш вільною. І лорд Стоунголд ніколи тебе не знайде.

Ґрейс завмерла. Плата була високою — її свобода, хай і тимчасова, в обмін на порятунок. Та вибору вона не мала. А чи була вона коли-небудь по-справжньому вільною?

— Я подумаю, — сказала вона.

Леді Ебоні кивнула.

— Думай. Але не ходи сама до північного крила. Там… чудовисько. Моє чудовисько.

Вона пішла, залишивши Ґрейс на самоті.

День минув у дивній рутині: Ґрейс блукала замком, балакала з Меґґі, яка розповіла купу пліток про слуг і кухонні таємниці, але ні про що конкретне, їла в їдальні. Все здавалося нормальним, майже затишним.

Та ніч знову принесла холод.

Сон підкрався непомітно — і знову пробудження в занедбаній кімнаті. Постіль прогнила, повітря було сире. Ґрейс підвелася — боса, але не відчуваючи холоду. Коридор темний, з розбитими вікнами, крізь які влітав сніг. Ні слуг, ні світла. Лише відлуння далекого крапання води.

Вона зійшла вниз — хол порожній, стіл у їдальні вкритий віковим пилом. Гобелени звисали клаптями з голих стін. Звідти вона знову піднялася нагору, пройшла галереєю, що з’єднувала частини замку, й опинилася перед входом до північного крила.

Зачинені двері ніби кликали. Подряпини на них здавалися свіжими. За ними відчувалося дихання. Важке, голодне, хиже.

Ґрейс підійшла ближче. Поклала руку на дерево — холодне, мов лід.

Голос у голові кричав: «Не відчиняй». Та цікавість палила зсередини, немов розпечене залізо.

Вона відступила — і сон відпустив її назад, у тепло спальні.

Вранці Леді Ебоні зустріла її за сніданком, ніби нічого не сталося. Чи знала вона про сни? Ґрейс не мала відповіді.