3

Ґрейс стояла на порозі їдальні, не в змозі відвести погляд від накритого столу. Голод і спрага, які вона всю дорогу гнала від себе, тепер хлинула з такою силою, що шлунок звело судомою, а в горлі оселився сухий пісок. Руки самі потяглися до спинки найближчого стільця, пальці вчепилися в різьблене дерево, мов в останню опору в цьому світі.

— Ти голодна, — знову пролунав голос — тепер ближче, ніби господиня стояла просто за її плечем. — І хочеш пити. І змерзла. І втомилася. Сідай.

Повітря в кімнаті здригнулося, і свічка на столі спалахнула яскравіше, відкидаючи довгі тіні на стіни. Здавалося, ті тіні ворухнулися — немов невидимі слуги почали рухатися довкола столу, а потім завмерли в улесливому поклоні.

Ґрейс зробила крок уперед. Потім іще один. Кобила за спиною тихо заіржала, та не пішла за дівчиною — лишилася в холі, наче відчуваючи межу, якої їй не судилося перейти.

Ґрейс опустилася на стілець. Важкий, старовинний, з високою дерев’яною спинкою у вигляді переплетених гілок. Дерево було теплим — не холодним, як усе довкола, а по-справжньому теплим, ніби ввібрало в себе жар вогнища.

Руки дівчини тремтіли, коли вона взяла виделку. М’ясо було нарізане тонкими скибками, соус — темний, густий, із запахом розмарину й ще чогось терпкого, незнайомого. Перший шматок обпік язик, але був таким смачним, що Ґрейс ледь не застогнала вголос.

Вино виявилося міцним, з нотами ожини й диму. Воно розлилося теплом по жилах, проганяючи крижаний озноб і спрагу.

Вона їла жадібно, майже не дихаючи, доки таріль не спорожніла. Наче була зачарована цією їжею. І лише коли таріль стала порожньою, вона підвела очі.

Кімната змінилася.

Світло стало насиченішим, золотавішим, розбиваючи темряву зали. На стінах тепер виднілися гобелени — раніше їх не було, або ж вона просто не помічала. На них були вишиті сцени полювання: вершники в чорних плащах, пси з червоними очима, олені з гіллястими рогами, що тікають у ліс. І завжди — попереду, в тіні дерев, — жіноча постать у довгому плащі з високо піднятим каптуром.

Ґрейс повільно повернула голову.

Жінка стояла біля запаленого каміна, якого, Ґрейс готова була поклястися, ще хвилину тому тут не було.

Висока, струнка, у сукні кольору воронячого крила з розсипом іскристого каміння, зшитій так, ніби тканина текла по тілу, мов нічна ріка, в якій відбивалися зорі. Довге руде волосся спадало на плечі, шкіра — бліда, майже прозора, з синюватим відблиском вен. Очі — темні, без зіниць, і такі глибокі, що в них можна було потонути.

Вона не була старою — але й не здавалася молодою. Ніби перебувала поза часом.

— Ти їла мою їжу, — мовила жінка тихо. Тепер голос лунав не зі стін, а від неї самої — низький, оксамитовий, із тією ж легкою хрипотою. — Отже, ти моя гостя.

Ґрейс відклала виделку. Серце знову шалено закалатало.

— Хто ви?

Жінка трохи нахилила голову — і в каміні спалахнув вогонь.

— Називай мене Леді Ебоні. Або Господиня.

Вона зробила крок ближче.

— Ти перетнула мою межу, Ґрейс із дому Вентворт, тікаючи від тих, хто прагнув твоєї крові. Я дала тобі прихисток. Але в цьому світі все має свою ціну.

Ґрейс здригнулася — вона не називала свого повного імені.

— Чого ви від мене хочете?

Леді Ебоні всміхнулася.

— Поки що — нічого. Ти відпочинеш. Зігрієшся. Виспишся. А завтра… завтра ми поговоримо про плату.

Вона повернулася до дверей у дальньому кутку зали — тих, де раніше була суцільна стіна.

— Кімната для тебе готова. Вода гаряча. Ліжко чисто. Твою кобилу вже відвели до стайні — там її нагодують і обітруть.

Ґрейс підвелася. Ноги все ще тремтіли, та вже не від холоду.

— А якщо я не схочу платити?

Леді Ебоні зупинилася у дверях. Обернулася через плече.

— Тоді ворота відчиняться. І ти повернешся до лісу. До них.

Ґрейс поглянула на порожню таріль. На келих із рештками вина. На вогонь у каміні.

— Я залишуся, — нарешті сказала вона. Голос був тихий, але твердий.

Леді Ебоні кивнула, ніби й не сумнівалася.

— Мудре рішення, дитя. Іди за мною.

І Ґрейс пішла.