2

Кобила ступила за ворота — і світ довкола Ґрейс змінився.

Не було ані скрипу, ані брязкоту: важкі стулки беззвучно зімкнулися самі собою, ніби відрізавши від неї попереднє життя. Жодного дзенькоту металу, жодного подиху вітру. Лише сніг тихо сипався з неба десь високо вгорі, та навіть він не долітав до землі за огорожею, перетворюючись на дрібні вологі краплі.

Замковий двір був величезним і порожнім.

Колись тут, певно, вирувало життя: широка мощена дорога вела до головного входу, обабіч виднілися кам’яні чаші фонтанів із вологими, блискучими краями, статуї з оббитими обличчями. Осторонь темніла будівля стайні та каретної повітки. Усе було вкрито тонким шаром льоду й інею, наче час заморозив це місце багато років тому.

Кобила зупинилася посеред двору, опустила голову й важко випустила пару з пащі. Ґрейс сповзла з сідла — ноги підломилися, коліна не слухалися після шаленої гонитви зимовим лісом. Вона вхопилася за гриву, аби не впасти. Пальці задубіли в геть промоклих рукавицях.

Тиша була такою повною, що у вухах майже дзвеніло.

Ґрейс підвела погляд на замок.

Центральні двері — масивні, дубові, оббиті залізними смугами — були прочинені. Зі щілини не пробивалося світло, лише пітьма, що здавалася ще чорнішою за ніч за її спиною. Та звідти тягнуло теплом. Ледь вловимим, але таким, що кликало зігрітися після вимушеної дороги. Після годин шаленого галопу холодом це тепло манило, як вогнище манить змерзлого мандрівника.

Вона знала, що повинна боятися. Знала, що такі місця не з’являються просто так. Що в старих казках, які шепотіли біля каміна в дитинстві, замки в зачарованих лісах завжди брали свою плату.

Але ноги самі рушили вперед.

Кобила тихо пішла слідом, копита глухо стукали по камінню — єдиний звук у цій тиші.

Ґрейс піднялася широкими сходами й штовхнула двері долонею.

Ті піддалися легко, без скрипу. Ніби їхні завіси змастили зовсім недавно.

Усередині причаївся зал — величезний, мов центральний неф собору. Висока стеля губилася у темряві. Уздовж стін тіснилися порожні обладунки, мечі, щити з гербами, яких Ґрейс не впізнавала. Підлога під ногами скидалася на чорний мармур, укритий тонким шаром пилу, на якому вже проступили її власні сліди й відбитки копит.

І світло. М’яке золотаве сяйво лилося звідкись згори, ніби саме повітря світилося. Воно не гріло, та дозволяло розрізняти обриси речей.

Праворуч виднілися ще одні двері. Ноги самі понесли Ґрейс у той бік. За ними було приміщення, що колись слугувало парадною їдальнею. Посередині стояв довгий стіл, накритий на одного.

Яскраво-біла скатертина, що майже світилася в сутінках кімнати, срібний підсвічник з однією запаленою свічкою. І таріль з гарячим м’ясом та хлібом, келих червоного вина. Над стравою здіймалася пара, а в ніс одразу вдарив запах трав і печені.

Ґрейс завмерла на порозі.

Кобила за її спиною тихо фиркнула й відступила на крок.

— Їж, — пролунав голос.

Глибокий, низький, жіночий, з легкою хрипотою, ніби його власниця давно не розмовляла з людьми. Він ішов не з якогось одного місця — він був усюди: у стінах, у повітрі, в самому камені.

Ґрейс різко обернулася. Нікого.

— Хто тут? — її голос прозвучав хрипко, слабше, ніж їй хотілося.

Мовчання. Потім — легкий сміх, майже зітхання.

— Я не ворог тобі.

Свічка на столі здригнулася, хоча протягу не було.

Ґрейс відчула, як холод пробігся спиною — не від морозу, подих якого долинав крізь прочинені двері, а від страху.

Вона все ще могла піти. Двері за спиною були відчинені, а ліс чекав.

Та ноги не слухалися. Та й вона надто добре знала, що чекає на неї там.