1

Мокрі, чорні гілки зимового лісу хапалися за одяг, ніби намагалися стягнути вершницю з коня.
Місяць ледве пробивався крізь сплетені крони, і кожен його блідий промінь здавався тонкою ниткою, яку ось-ось обірве крижаний вітер. Кобила Ґрейс копитами вибивала з-під себе грудки мокрої землі, снігу й гнилого листя. Вона уже хрипіла, з губ летіла піна, та Ґрейс не дозволяла їй зупинитися. Дівчина припадала до гриви, відчуваючи, як тонкі гілки сікають по обличчю й руках, лишаючи пекучі смуги.

Позаду вже було чути гавкіт. Пси. Не звичайні гончаки — це були створіння лорда Стоунголда, виведені спеціально для такого полювання. Їхній гавкіт зливався в суцільне виття, від якого кров холола в жилах. Ближче. Ще ближче. Вона вже розрізняла окремі гарчання — злі, голодні, впевнені.

А тоді пролунали мисливські роги. Три короткі сигнали. «Здобич близько». Ще два довгі. «Оточити». Ґрейс стиснула зуби так, що в роті з’явився присмак крові. Вони знали, що вона тут. Знали, що вона сама. Та знали, що втомлена.

Вона була оленицею. Чи навіть гірше: підранком, запах якого вже відчули.

Серце гупало у вухах, заглушаючи стукіт копит. Ще мить — і пси вирвуться з темряви, вп’ються в ноги кобили, повалять її, а потім підтягнуться вершники в чорних плащах. Вона знала, що буде далі. Знала надто добре.

Вітер приніс запах псів: мокрої шерсті та крові.

Ґрейс на мить заплющила очі, шепочучи стару молитву, якої мати навчила її в дитинстві. Молитву, від якої тепер лишилися тільки гіркота й присмак безсилля.

І раптом — тиша.

Вона настала не відразу. Спершу гавкіт став глухішим. Роги залунали десь далеко-далеко, ніби з іншого краю лісу. Пси розгублено скиглили ще раз — і змовкли. Кобила, відчувши зміну, сама перейшла на крок, тремтячи всім тілом.

Ґрейс широко розплющила очі.

Перед нею, там, де ще мить тому була лише стіна дерев, стояли ворота.

Високі, ковані, чорні. Уздовж верху вилися шипи, схожі на загнуті кігті міфічних птахів. За ними — темний силует замку, чиї вежі проколювали небо. Жодного світла у вікнах. Жодного звуку. Лише легкий туман стелився по землі, обіймаючи копита кобили.

Ворота були прочинені. Наче запрошували її зайти.

Ґрейс озирнулася. Ліс за спиною знову здавався звичайним — холодним і байдужим. Ні гавкоту, ні рогів, ні тупоту копит. Немов погоня розчинилася в повітрі, наштовхнувшись на невидиму межу.

Кобила тихо заіржала й зробила крок уперед — сама, без підганяння. Ґрейс не зупинила її.