Розділ 19. Повстання Бібиків

Анічка і Богданчик втікли.

Не театрально. Не з валізами. Просто швидко й цілеспрямовано. Подалі від батьківських голосів, зошитів для планування весілля і розмов про Еллочку Срулівну.

— Я більше не можу витримувати баталії вареників із голубцями. — хекала Аня у морозне повітря .

— Це… перевищення кулінарних повноважень.— погодився Богдан.

Вони йшли містом. Без маршруту.

Аня раптом помітила, що їй добре. Просто добре. Без шуму. Без контролю.

Богдан ішов мовчки. Занадто. Він зупинився раптово.

— Ти чого? — спитала вона. 

— Я… — він поправив шарф. Потім знову. Потім ще раз. — Мені треба сказати одну річ. 

— Якщо це про весілля — ні. 

— Ні, — швидко сказав він. — Це… без батьків. І без вареників.

Аня насторожилася. Богдан подивився на неї так, ніби збирався доводити теорему, але без формул.

— Я і без них розумію, — сказав він тихо. — Що кращої за тебе в світі нема.

— Богдане… 

— І що тягнути з цим абсолютно нелогічно.

Він глибоко вдихнув. Поліз у кишеню. Дістав маленьку коробочку.

Аня зависла.

— Це що? 

— Це… Перстень. Я купив його давно. Про всяк випадок. Математики завжди мають запасний варіант.

Він відкрив коробочку. І тут доля сказала своє улюблене «ага».

Перстень вислизнув. Підстрибнув. І зник.

 — Він… — прошепотів  розпачливо Богдан — Упав швидше, ніж я освідчився!

Настала секунда тиші.

Потім Аня зареготала. Потім Богдан.

Вони впали навколішки й почали ритися в снігу, як двоє щасливих втікачів від батьків, але не від долі.

— Ти серйозно зробив пропозицію і ВПУСТИВ її?! 

— Це… тест на сумісність! 

— Я знайду перша! 

— Логічно ні! 

— Логічно так!

Вони валялися в снігу, сміялися, вдихали морозне повітря й щастя.

В якийсь момент Аня раптом крикнула:

— Є!!!

— ДЕ?!

— У мене в рукаві!

— Це… неймовірно, — видихнув Богдан. — Ти буквально зберегла наш шлюб у верхньому одязі.

Аня простягла йому перстень. Він узяв, подивився на неї — червону, щасливу, з волоссям у снігу.

— Будь моєю дівчиною. — сказав він просто. — І нареченою. І дружиною.

— А якщо я скажу «так»? 

— Я одягну перстень. 

— А якщо я скажу «все і одразу?

 — Я… — озирнувся Бібик. — …бачу РАЦС.

Аня теж подивилася.

РАЦС світився як справжня спокуса.

— А давай зайдемо, — сказав Богдан так, ніби пропонував чай. — Просто подивитись?

— Логічно.

Через пів години вони вийшли звідти. Трохи в шоці. З папірцем. І з прізвищами, які тепер звучали однаково.

— Ми щойно… — Аня дивилася на папірець і не вірила.

— Так, — кивнув Богдан. — Без батьків. Без кафедри. Без свідків. 

— Нас уб’ють.

— Логічно. 

— Але… 

— Але я щасливий.

Він обійняв її. Аня притулилась до нього.

— Ну що, професоре, — сказала вона. — Поцілунок тепер законний?

 — Абсолютно, — відповів він і поцілував її так, що всі формули світу здалися зайвими.

А десь далеко… Батьки ще щось планували.

Але було вже пізно.

Бо Богдан і Анічка Бібики все вирішили самі.