Розділ 18.Весільна задача з надлишком емоцій

Воду на дітей лили майже урочисто.
— Та дайте їм подихати! — командувала мама-Крихточка, плескаючи Аню по щоках.
— Дихай, дівко, — суворо казав тато-Крихточка. — Життя — то серйозно. Особливо після вареників.
Богдана тим часом тягли з іншого боку.
— Синку, ти блідий, — зітхала мамуся-Бібик та метала словеси в адрес Крихточок. — Я ж казала: не їж так швидко! А то бач, вареником вдавився!
— Я їв повільно, — хрипів Богдан. — Це… психологічна травма.
— Та нічого, — плеснув його по спині тато-Крихтоска. — Раз мамусічку підняти зміг, то що йому вартує вареника проковтнути, не пережовуючи.
Бібики навіть бібікнути не встигли, як тато-Крихточка підняв на руки Богданчика, а мама-Крихточка взяла під руку Анічку й почали підніматися до їхньої квартири.
— Вкрали Бібунчика! —заголосила мамусічка.
— Давно пора викрадення жениха зробити. — тихенько, як мишка, висловився тато -Бібик.
— А я ж наділявся, що таки до Львова навідається на Новий рік та з Еллочкою Срулівною мамусічка його познайомить і зведе.
— Тихо, Сарочко! Життя сина в руках свата!
— Ох лишенько, ой горенько!
—Не голоси, — втишував мамусічку татусь-Бібик.— Хай дитину відпустять, тоді про викуп говоритимемо!
Тато-Крихточка вдавав, що не чує вишуканої мови Сарочки Бібик, однак Богдан відчував кожною кісточкою як не сподобалася майбутньому тестеві розмова про Еллочку і як він при слові «Срулівна»  здригнувся від придушеного смішка, намагався не впустити зятя.
Дітей нарешті доставили, посадили, відпоїли,  оглянули з усіх боків, ніби щойно витягли з-під завалів.
— От бачиш, — з полегшенням сказала мама-Крихточка. — Живі. Значить, можна говорити далі. Так, свати Бібики?
— АЯКЖЕ, панове …
— Крихточки.
— Кхммм.
— Ходімо на кухню, мамусічко Бібик! Я вам покажу як вареники по-київськи зліпити.
— Ходімо, мамо-Крихточко! Я вас пригощу голубчиком по-львівськи.
— А хто голубчика крутив? Ви чи жінка Срулева?— батько-Крихточка ледве стримувався, щоб не відпустити крепкого жарта в бік неприємного конкурента на посаду Бібикового тестя.
— У вас, бачу перцівкою зловживають, свате! — кинула мамусічка Бібик, натякаючи на гостре слівце, яке постійно було в арсеналі тато-Крихточки.
— Пані Саро, приємно, що ми з вами вже посваталися через наших діток.
— О, небеса! — мамусічка Бібик зрозуміла, що зробила фатальну помилку.
— Ну, діставайте ваші голубчики і до голубчиків та й поговоримо про голуб’яток наших.— одразу взялася за сваху мама-Крихточка.
За мить мами гриміли каструлями, сковородами, тарілками і усім столовим начинням. 
Врешті всілися до столу. Веніямін Йосипович Бібик обережно виклав у тарілочці вареники Сарі Рафаелівні. Степан Євдокимович Крихточка плюхнув два голубчики у миску Параскевії Трохимівні. Анічка і Богдан попросилися посидіти на диванчику і відхекатися. Звісно ж, під суворим батьківським контролем.
— Так, — почав тато-Крихточка, складаючи руки на грудях, — давайте по-людськи. Хто тут жених?
Богдан поперхнувся слиною.
— Не поспішайте, — втрутився тато-Бібик.— Спершу треба з’ясувати наміри.
— Які ще наміри? — обурилась мама-Крихточка. — Він їв вареники. Це вже намір.
Мамусічка важко зітхнула.
— А як же Еллочка Срулівна?..
— Мамо… — почав Богдан.
— Така дівчина! — не вгавала мама. — Спокійна, тиха, в шахи грає!
— Аня теж… — спробував він.
Тато-Бібик підозріло прищурився.
— Почекайте… — сказав він. —  Богдане, ти ж, надіюсь у банк  не ходив?
Тато-Крихточка випрямився і замість Богданчика урочисто заявив:
— Ходив. І виписку нам показував.
— Серйозно?— в мами-Бібик аж вареник в тарілку тата-Бібика скікнув.
— Ради Анни мусів. — кивнув тато-Крихточка. — Бо за професорський поцілунок треба відповідати.
Настала тиша.
— Макаруни теж були… — раптом сказав Богдан.
— ЯКІ макаруни? — хором запитали батьки.
— Домашні. Випечені. Анічка робила. Вони… — він заявив з гордістю, — …врятували мій авторитет на кафедрі. Тепер я не дивний професор і не дикий кафедральний експонат, а комунікабельний і креативний пан Бібик.
Мамусічка Бібик охнула.
— Макаруни…
— Ванільні й полуничні, й…— замріявся Богдан.
— Срулева дочка навряд чи так вміє. — видав Степан Євдокимович.
— Свята правда, свате!— Веніямін Йосипович вирішив не сперечатися, щоб не допусти Господь, не стався випадковий перелом якої кісточки у Бібика-молодшого.
Він подивився на сина із співчуттям. Але в Бібусика на професорському личку грала така мила усмішка, що татусик вирішив гідно прийняти вибір сина, навіть якщо це йде в розріз з матримоніальними планами мамусічки.
— Я ж казав: дівка толкова, хазяйська.— вів далі бесіду Степан Євдокимович, — Син ваш такий серйозний, до батьків уважний, фінансово грамотний. Діти, як то кажуть, бачте яку операцію провели? На всенький Київ ваш син тепер відомий! Думаю, ніякі шахи проти такого союзу не витримають.
Поки Сара Рафаелівна думала аргумент на користь Еллочки, мама-Крихточка швидко перехопила ініціативу.
— Львівська ковбаска чи котлети по-київськи?
— Весілля, — вирішив Степан Євдокимович і глянув на Веніяміна Йосиповича. — Досить про їжу балакати.
— Мій маленький Бібунчику! — знову  ввімкнула плакальну мову мамусічка-Бібик.— Коли ж ти встиг так вирости, що мамуся мусить тебе віддати, щоб дівці був заміж?
— Та він не виріс, — махнув рукою тато-Крихточка. — Він просто вліз у ситуацію, з якої не вилізеш.
— Але ж була Еллочка… — знову спробувала Сара Рафаелівна. — Тиха, акуратна, без сюрпризів.
— Не було ніякої Еллочки! Був кальмар.— Богдан, хоч як не прославився  спокійним професорським характером, не міг стерпіти неправдивої інформації, яка мала стратегічною метою розсварити його з Анічкою. Сліз і ревнощів він не бажав. Не лише від того, що йому було небайдуже до Анютки, а й від полум'яного вигляду Степана Євдокимовича.
— А це і є сюрприз, — вхопилася за кальмара  мама-Крихточка. — Життя ж непередбачувана річ. І діти не живуть батьківським розумом!
Сара Рафаелівна фиркнула:
— Я просто хотіла, щоб усе було… правильно. Як в людей робиться!
— То ми з вами, свахо, в цьому на одному боці ріки стоїмо!  —  Степан Євдокимович плеснув у долоні. — Хлопець є, дівчина є, поцілунок від професора був. То чого дітей до гріха доводити! Даймо благословіння, зробімо весілля, та й хай родять внуків хоч на коліна, хоч на голову! Вгледимо!
Сара Рафаелівна замовкла. Подивилася на чоловіка. Потім — на сватів.
— Тобто… — сказала вона обережно, — ви вважаєте, що це вже невідворотньо серйозно?
— Ми вважаємо, — відрізала мама-Крихточка, — що вже пізно думати, як мало бути. Є як є.
— І що тепер? — з напругою спитала Сара.
— Головне в цій справі не тягнути. От візьмемо зошит та й сплануємо свято дітям. — керував тато-Крихточка. — Анно, неси-но папір та ручку!
Анічка не відповідала.
Богдан теж не бібікав.
— А де діти? — здивувався тато-Бібик.
Усі одночасно озирнулися.
Порожньо.
— Утекли! — повільно сказав тато-Крихточка.
— Разом? — уточнила Сара.
— А як інакше? — знизала плечима мама-Крихточка. — Ми їх, напевно, трохи збентежили 
Настала пауза.
— Ну що ж… — зітхнула Сара Рафаелівна. — Значить, весілля таки буде?
— Буде, — підтвердив тато-Крихточка.— І чим швидше, тим краще!
І лише тоді тато-Бібик обережно додав:
— Головне, щоб діти про це дізналися не останніми, бо планування весілля без молодят — найнераціональніше рішення, наслідки якого я мушу влогікувати!