Розділ 16. Граничний випадок сімейної турботи

Аня й Богдан снідали мовчки. Чай парував. Тости підрум’янювалися. Ранок після нічних мук ставав ніби нормальним.

— Може… вареник? — обережно спитала Аня, підсуваючи тарілку.

Богдан здригнувся.

— Ні, — сказав він твердо. — Категорично ні.

— Чому?

— Учорашній ще поперек горла стоїть. І, здається, трохи поперек душі.

Аня кашлянула і зробила ковток чаю.

— То… таки тост?

— Тост — безпечний. Поки за тости не виголошували тостів.

Вони лише встигли вкусити хліба, як телефон Ані задзеленчав.

— О ні… мама!

Богданові одразу перехотілося їсти. Він відклав тост.

«Невже смерть вирішила інакше, ніж я планував?»

— Доню, ти їла? — почулося в слухавці.

— Їм, мамо.

— А хто з тобою?

Аня подивилася на Богдана.

— Ніхто.

— А як же… той чемний хлопець?

— МАМО! — застогнала Аня.

Зв’язок обірвався.

Минуло рівно дві хвилини.

Телефон знову задзвонив. Цього разу — тато.

— Анно, — голос був серйозний, — тихо там?

— Тихо.

— А математик?

— Є.

— Я просто хочу знати, чи він ще ходить.

Богдан кивнув, не знаючи кому.

— Ходить, — сухо сказала Аня.

Тато задоволено хмикнув і вимкнув зв’язок.

— Це… завжди так? — обережно спитав Богдан.

— Ні, — зітхнула Аня. — Це після вареників.

Бібик не встиг сказати «логічно», як у двері пролунало зловісне:

Тук-тук.

Аня зблідла.

— Вони?

— Логічно, — видихнув Богдан. — Я ж поки живий.

Двері відчинилися.

— Ми вирішили заїхати! — бадьоро сказав тато, крутячи ключі в руках. — Перевірити, як ви тут.

Перевірка зайняла рівно тридцять секунд.

Погляд.

Крок.

Зустріч.

— Е… то що? — тихо спитав тато, побачивши Богдана.

— Я… допомагаю Ані, — видавив Бібик, підводячись, щоб подати батькові руку.

— З чим?

— Зі сніданком.

— Вдвох снідаєте?

— Логічно.

Тато зробив ще крок.

І…

ЛЯСЬ.

Богдан похитнувся, зробив невпевнений крок і акуратно завалився на диван.

— Перевіряю, чи ти крепкий горішок! — сказав тато.

— Я… помітив… — прошепотів Богдан, тримаючись за плече.

— Тату! — вигукнула Аня.

— Не таткай! Вчора він ледве не вмер, — серйозно пояснив тато. —  Я захотів сьогодні  з’ясувати, чи запаси сили поповнив!

І в цю ж мить у кишені Богдана задзвонив телефон. Голосно. Як через гучномовець.

«Мааа-ма, маа-ма…»

Богдан зблід.

— Це… моя мама.

— Підіймай, — сказав тато тоном, що не допускав заперечень.

Богдан натиснув кнопку.

— Так, мамусічко…

— БОГДАНЧИКУ! — пролунало так, ніби мама стояла посеред кімнати. — ЗІЙДИ НЕГАЙНО!

Аня здригнулась.

— Що сталося? — тихо спитав Богдан.

— ПРОХІД ЗАВАЛЕНИЙ ЧИЇМИСЬ СУМКАМИ! Я НЕ МОЖУ ПРОЙТИ!

— А тато з тобою?

— ТАТО БОЇТЬСЯ СПИНУ НАДІРВАТИ! А МЕНІ ТЯГАТИ ЧУЖЕ ШМАТТЯ — НЕ МАМСЬКЕ ДІЛО!

Тиша в кімнаті стала густою.

— Богданчику, — продовжувала мамуся Бібик, — ТИ В НАС МІЦНІШИЙ ЗА ТАТА. СПУСКАЙСЯ. МАМУСЮ ПЕРЕСТАВИШ.

Зв’язок урвався.

Кілька секунд ніхто не рухався.

Потім тато Крихточка повільно подивився на Богдана з повагою.

— Ну що ж… — сказав він. — Бачу. Син ти добрий. А добрих синів не можна бити!

Аня опустилася на диван поруч із Богданом.

— У нас однакові мами…

— Це, — зітхнув Богдан, — справжня пастка.