Розділ 15. Математик на межі вареників і смерті

Богдан Веніямінович встав о сьомій нуль-нуль. Тобто прокинувся він, звісно, раніше,  десь о четвертій, коли мозок вирішив ще разів зо триста прокрутити фразу «хочеш цілуватися — марш заміж» 

Сон після вчорашнього був важкий, як інтеграл без підказки. Уві сні його переслідували каструлі, тато з поглядом «я ще не вирішив» і мама, яка питала про весілля, не роблячи пауз між  закиданням у рот вареників.

О сьомій він здався.

— Добре, — сказав Богдан самому собі, дивлячись у дзеркало. — Якщо це смерть, то я піду їй назустріч гідно.

Він умився. Вдягнув костюм для домашнього вжитку. Подумав, чи не зав'язати краватку, але вирішив, що краватка може сприйматися батьками Ані як офіційна заява про наміри.

Найстрашніше було інше.

«А раптом Аня його ненавидить? Після батьків. Після вареників. Після слова «заміж», яке ще обговорювалося з калькулятором?»

Богдан сів на ліжко.

— Логічно… — почав він і тут же зупинився. — Ні. Не логічно. Просто страшно.

Він, як професор, розумів: якщо не піде — буде гірше, якщо піде — можливо, виживе.

Богдан узяв себе в руки, вийшов у коридор і став перед її дверима.

Постукав.

Раз.

Два.

Третій раз був уже з філософським підтекстом: «Якщо мене вб’ють — то хоча б швидко».

Двері відчинились.

Аня. У піжамі. З розпатланим волоссям.

Вона одразу випалила:

— Батьки поїхали.

Богдан видихнув так, ніби щойно здав екзамен.

— Доброго ранку, — сказав він обережно. — Я… прийшов перевірити, чи ви мене не ненавидите.

Аня кліпнула.

— Що?

— Я допускаю таку ймовірність, — чесно додав він. — Після вчорашнього. Статистично.

Анічка мовчала. Богдан нервово ковтнув.

— Я готовий… — він зробив паузу, — …до всього. Навіть до смерті. 

— ЩО?! 

— Але дуже прошу, — швидко додав він, — щоб вона настала не через ваших батьків. І не через моїх. І бажано… не сьогодні.

Аня дивилась на нього ще секунду. Потім…засміялась.

Богдан стояв, не рухаючись. Усередині нього щось розтануло.

— Богдане! Ви що, серйозно подумали, що я вас зненавиджу? 

— Я математик, — зітхнув він. — Я звик готуватися до найгіршого сценарію.

Аня витерла сльози.

— Заходьте!  Слава Богу, поки що ви живі!

— Поки що? — насторожився він. 

— Канікули попереду. Хто зна, що батьки вигадають!

Богдан зайшов у квартиру і подумав, що сьогодні якщо йому і світить смерть, то доволі симпатична.