Розділ 14. Надломані ноти у партитурі.

Батьків Аня випроваджала поспіхом, майже силоміць.

— Мамо, тату, правда, вам уже час, — повторювала вона, натягуючи мамі пальто. — Малих з бабусею лишити — то апокаліпсис, але без вареників!

— Та ми ще посиділи б… Вдома, як вдома, а тебе тут пристроїти треба! — тягнула мама. — НІ, — твердо сказала Аня. — Вам з батьком ТРЕБА їхати.

Тато буркнув щось про «молодь нині нервова», але таки підхопив порожні сумки й давши сто тисяч настанов Анічці, сказав до матері:

— Ходи, жінко! Справді, тут лад дали, пора й додому.

Мама на прощання ще раз обняла Аню, прошепотіла їй на вушко:

— Дивись мені, ягідко! Не відпускай сього інтелігентного хлопця. Другого такого вареники не витримають.

— Мамо… — простогнала Аня.

— От в нас Запорожець є, трактор є, а твій прохвессор пішки ходить чи машинку має? — взявся знову за своє тато.

— Таточку! Ну годі! Думаю, заміж я не скоро вийду. Та ще й за Бібика. Він вам готовий був не лише папірця показати, а й всі свої гроші віддати, а ви йому і вареника не дали з'їсти! 

—  Як любить, і не таке витримає! — врік батько наостанок.

Двері нарешті зачинилися.

Квартира одразу стала порожньою. І тихою. Надто тихою.

Аня притулилася до дверей спиною, заплющила очі й тільки тепер дозволила собі видихнути. Серце калатало, мов після втечі.

І тут…Скрипка.

Рівно десята вечора. 

Звук був не таким, як завжди. Не різким, а жалібним і нервовим. Богдан наче грав не музику, а виплескував власний сором, страх і розгубленість.

Аня сіла на край дивану.

— Господи… — прошепотіла вона. — Що я наробила???

Скрипка тягнула довгі, надламані ноти. Так грають, коли не знають, що робити з почуттями. Коли слова не працюють.

Аня стиснула руки. Їй страшенно хотілося піти. Постукати. Сказати хоч щось: «Пробач», «Вони не завжди такі», «Я не хотіла». 

Анічка не пішла. Не змогла.

Раптом він її зненавидів? Після такого «пізнавально»  з її батьками хіба можна кохати Аню Крихточку? Може, для нього все це було помилкою: вона, її сім’я, вареники й слово «заміж»?

Скрипка зойкнула особливо болісно. Аня відчула, як щось тягне під грудьми.

— Як я переживу канікули, коли Бібик там  =страшенно сумний???

Скрипка ще хвилину плакала за стіною, в потім стихла. Ця тиша була гірша за будь-який звук.

Аня не спала ще довго. І вперше за весь цей час з професором боялася не того, що такий сусід поряд, а того, що він  може віддалитися.