Розділ 13. Варениковий апокаліпсис

До вечора квартира Ані перетворилася на театр абсурду. Мама господарювала на кухні, роздаючи команди і татові, і Анічці. Картопля вже варилась, тісто відпочивало, сковорідка загрожувала кому-небудь прилетіти в голову у разі найменшої провокації.

Тато розклав свій арсенал: вишивану серветку, коробку цукерок для «гостя» та тренував перед дзеркалом свій фірмовий погляд «я знаю, ти щось приховуєш».

Аня ходила по квартирі, як засмиканий метелик.

— Ми тільки вареники з’їмо і ВСЕ, правда? — шепотіла вона мамі.

— Та хто ж знає, як піде! — з таємничою усмішкою сказала мама, закинувши першу партію вареників у три здоровенні каструлі.

За десять хвилин після того почувся інтелігентний стук у двері.

Аня застигла. Мама кинула погляд: «Я знаю, хто це…»

Тато підняв брову. В погляді читалося: «Ну давай, давай заходь, зятику! Показуй гаманець та баланс на картці».

Аня відкрила двері.

Богдан Бібик був поза репертуаром. У білій сорочці. В білих штанях. Зачесаний по-професорськи. З двома букетами: ромашки для Анічки, троянди— для мами-Крихточки. Виписку із банку про заощадження за десять років у доларах, євро та гривнях  подав для тата.

— Доброго вечора… — сказав він тихо. 

Аня мало не зомліла.

— Боже мій! — вигукнула мама, побачивши ромашки. — Які скромні! Які гарні! Які… ох, а троянди! Який же він чемний!

Татові-Крихточці до рослинного світу було байдуже, а от фінансовий його дуже потішив.

Богдан зайшов, обережно зняв черевики і поставив рівненько в куточку. Він тримався перед батьками Анічки так, наче позував на фото для університетського сайту.

Мама побігла на кухню ловити вареники, щоб не повистрибували, Анічці дала роботу з квітами, а Бібика лишила на тата.

— Чаю? — запитав тато-Крихточка.

— Так, дякую.

— З цукром?

— Без.

— О! — тато підняв палець. — Безцукровий! Це добре. Сильний чоловік! Економний!

Богдан усміхнувся, але в очах читалося:

«Я боюся кожної наступної репліки!»

Поки Богдан акуратненько просувався вперед під скануючим поглядом Анічкіного батька, хазяйки уже повитягали вареники, добряче притрусили їх смаженим салом.

Мама поставила їжу на стіл.

— Сідайте! — наказав батько.

Коли всі всілися, Богдан зрозумів, що вранці мама-Крихточка мала не допит, а розминку.

Справжнє розслідування вона почала за варениками.

— Богданчику, а ви давно самі так живете?

— Досить давно.

— І борщі самі варите, чи з магазину берете?

— Я… в основному працюю.

— Ага, магазинні. Я так і знала.

Богдан вмовк, Анічка лиш тяжко зітхнула.

Тато втрутився:

— А скажи мені, Богдане… що ти про Анну думаєш?

Аня мало не впала зі стільця.

— Тату! Ну, не починайте!

— Що? Мені треба знати. Я — твій батько.

Богдан відкрив рот, але мама врізала ще гостріше:

— Вона ж у нас дівчина добра, робоча! Хазяйська! Вареників може сто, а то й тисячу наліпити! А накормить так, що луснеш!

— Ну, я… — Богдан ледь не вдавився вареником, — …я це бачу.

Аня почервоніла до вух.

— А ще — гарна! — додала мама.

— І чесна! — тато кивнув.

— І трохи… — мама хитро прижмурилась, — …імпульсивна.

— Дуже, — погодився Богдан автоматично.

— Ага! — мама вказала пальцем. — То ви занадто близько знайомі!

Аня втопила обличчя в долонях.

— Мамо…

— Що, Анно? Я ж бачу, як він на тебе дивиться!

Тато нахилився вперед:

— А скажіть-но, Богдане… Ви, я зрозумів, жених багатий. Папірчиком помахали, щоб дівці мізки запудрити! Вона ще дитина! Не понімає всього! Може у вас там невіста є, ну з вашого інтелігентного кругу, а їсти ходити до Ані внадилися?

— Тату, ти казав, що він хороший! — заступилася за Бібика Анічка.

— Скажи я, що він — поганий, пішов би наш Богданко рахувати скільки грошей має??? — відрубав батько.— Їж варенички і не вмішуйся до розмови старших!

Богдан зрозумів, краще хай «тесть» балакає, ніж хапає за шкірку.

— Н… ні.

— Що ні?

— Немає.

— Кого немає?

— Немає… часу. І невісти.

Тато поважно кивнув:

— То ти, синку, дивись! Бо життя пройде, а ти все формули будеш обчислювати і папірчиками махати. 

Мама додала:

— А твої батьки вже їдуть?

Богдан нервово закліпав оченятами.

— Ой, зі  Львова! Так гарно! — плеснула в долоні мами-Крихточка. — Поїздом добиратимуться  чи власним транспортом?

— Сьогодні не стоїть в графіку їх приїзд.— сказав Богдан.

— Синку, як то так? А ти їм оголосив, що тут з нами вареники їсиш?

— Мама… — прошепотіла Аня.

— А що? З ким ми маємо про ваше весілля поговорити?

Богдан вже не знав, куди дивитися. І тоді  контрольний постріл від тата:

— От скажіть мені, професоре! По любві до Ані чи може того?

Аня поперхнулася. Богдан мало не вмер.

— Ну що ви людині не дасте й наїстися! — випалила Анютка сердито.

— Тю, ми що дурні задарма варениками прохвессора кормити??? Хай відповідає! — гриминув батько.

Бібик став білий, як борошно. Аня схопилась, кинулася до ледь живого Богдана.

— ДОСИТЬ! Стоп! Перебор!

— Дитинко, ми ж рідні! — мама розвела руками.

— Я зараз не про себе!

— А про кого?

— Про Бібика!!!

— Аню… — прошепотів Богдан, — …я вже не відчуваю ніг. 

Тато глибоко зітхнув, оглянув Богдана ще раз і сказав:

— Ну нічого. Значить не втечеш від відповідальності. 

Аня застигла.

— Тату…

— Що?

— Ти… ти…

— Я нічого не кажу! — заявив тато. — Але раз цілував тебе, то хай знає, що батько такого не спустить, як би той професор не називався і яким би папірцем не прикривався! А тебе хоч батько-мати вчили, а видно недовчили. Отож мій вердикт: хочеш цілуватися — марш заміж.