Розділ 12. Батьки: вторгнення і сусід, узятий за шкірку

Аня МАЛА б передбачити це. Все її попереджало ще з учора: тиша скрипки → тривога. Цьом → бом. Бом → розмова про батьків. Де розмова  → там батьки вже під дверима.

Анічка наївно думала, що це їй не світить хоча б сьогодні. Але доля думала інакше.

Вона мила чашки на кухні, коли раптом з коридору донеслося:

— Анноооо!!!

— Крихточко наша!!! Відкривай! Батько, поки ключі знайде, то матері кінець прийде!

Аня ПЕРЕСТАЛА дихати.

— НІ.

— НІ? — кліпав Бібик.

— Вони ТУТ! Богдане, рятуй!

Біля дверей товклися, стукали і грюкали.

Анічка не знала куди подіти себе і Бібика

— Я їм усе поясню.

— Ви в своєму репертуарі, Бібик! Сидіть тихо, як миша в логічному рівнянні!

Вона підбігла до дверей, при цьому пригладжувала волосся, бо десять хвилин тому Бібик поцілував  її в уста так наполегливо, що зачіска стала виглядати як кубло дикої птиці.

Анічка не встигла.

Двері розчахнулися так, ніби батьки брали фортецю.

Мама ввалилася у квартиру із сумкою, в якій могло б вміститись пів України. Тато тиснувся за нею. Кремезний чоловік, загартований працею в полі, з поглядом: «Хто тут ображає мою дитину?».

— Анно! — Мама вхопила її в обійми. — Худенька! Виснажена! Боже, ти  чим харчуєшся?

— Мамо, я ж кондитер…

— То ти печеш, а їси КОЛИ?

— Мамо…

Тато уважно оглядав квартиру.

— Тут тісно, — буркнув він. — І батарея холодна. Чого ти не казала? Я б раніше приїхав, полагодив би. 

— Тату, все добре…

— НЕ ВСЕ ДОБРЕ! — випалив він і повів маму всередину, бо дещо таки помітив.

Аня затамувала подих.

Гірше бути не може.

НІ!

Може.

Не в шафі, не під ліжком, а посеред дивану спокійнісінько сидів її Бібик. Та не просто сидів, ще й напустив на себе поважного професорського вигляду під назвою: «Я випадково тут опинився і точно не цілував вашу дочку вчора і сьогодні».

Аня закрила очі. Вбивча бібиковська логіка не знала грубої татківської сили.

— Доброго дня, — сказав батько-Крихточка з такою силою, що Бібик здається ще трохи й розщепився би на атоми.

— Добрий день… — тільки й зміг бібікнути Богдан Веніямінович.

— О! — Мама аж засіяла. — Аню, а це хто такий?

Богдан і Анічка мовчали.

Тато глянув на нього знизу догори і одразу в режимі «аналіз загрози» ще раз грізно запитав:

— ТИ ХТО?

— Я… — Богдан встав і простягнув тремтячу руку для привітання. — Я …сусід.

— Сусід? — підозріло  перепитав тато.

— Так. Сусід.

— А чого такий… інтелігентний? — татовий голос став не такий грізний.

— Тату! — Аня почала панікувати. — Він просто чоловік!

— Доцюлю! — сказав тато тоном, що попереджав Аню не втручатися у чоловічу розмову. — Я бачу.

Мама  випередила з висновками тата. Вона підбігла до Богдана й взяла його за лікоть.

— Ой, який гарний! Який статний!

— МАМО!!

— Не мамкай! Та я так, я просто кажу! Анно, ти ж казала, що сама тут живеш! А тут ТАКЕ поряд!

— Мамо, припини…

І тут сталося найгірше.

Тато, який дав зрозуміти, що спочатку має бути чоловіча розмова, підійшов і узяв Богдана…за комір. Підняв його на три сантиметри. І спокійно, загрозливо запитав:

— Ану скажи чесно, ти до нашої дівчини що маєш?

Богдан зробив звук, схожий на «кх-кх». Аня скрикнула:

— Тату, ПУСТИ ЙОГО!

— Я питаю! — тато не відпускав. — Бо якщо тут хтось поряд живе і..

— Я не хтось, — видихнув Богдан. — Я…

— Ну? — тато нахилився. — Сміливий, то говори!

— Я… — Богдан прокряхтів, —  …математик.

Тато відпустив Богдана, як обпаленого.

— А, математик… — пробурмотів він недовірливо. — Це ще під питанням, але звучить… менш загрозливо. Розберемся, що ти тут прораховував.

— ДЯКУЮ, — видихнув Богдан, поправляючи комір.

А мама вже крутилась навколо Бібика.

— Як тебе звати, голубчику?

— Богдан.

— А ти любиш смачно попоїсти, Богданчику?

— Е…

— У тебе зарплата гарна?

— А...га...

— Ти сам живеш?

— …ттт-так.

— То ти… холостий? — запитала мама так, ніби вже везе рушники.

— МАМО!!! — Аня схопилася за голову. 

— Чого мамкаєш, я просто інтересуюсь! — бадьоро сказала мама.

Тато знов підступив:

—  Мати там балакає всяке, менше слухай! Я ще раз питаю тебе, Математику, кажи чесно: ти до моєї дитини не чіпляєшся?

— Ні! — Богдан вирівнявся. — Це вона до мене.

— ЩО? — Аня аж задихалася.

— Ну, як Анна тебе вибрала, то це інша розмова. Мати, продовжуй допит!

Аня заскімлила:

— Боже, будь ласка, земля, розкрийся…

— То ви… як сусіди близькі? — мама підійшла ближче до Богдана

— МИ НЕ БЛИЗЬКІ!!! — вигукнула Аня.

— Ми… — Богдан м’яко кивнув, — …не чужі.

Аня хотіла впасти. Просто впасти і не вставати.

Тато повільно повернувся до дочки.

— Анно…

— Тату, він…

— Він…

— Тато, прошу…

— Він, бачу, хороший. — сказав тато.

У квартирі настала тиша. Несподівана.

Аня кліпнула.

— Ти… ти так думаєш?

— Ти ж яке-небудь не вибереш. Не так тебе татко-мамка вчили!

— Вчили...

— Він тебе не ображає? —  мама вставила своє слово.

— Ні!

— Він тебе поважає? —  запитав батько

Аня не встигла відповісти, як мати випалила:

— БАТЬКУ! ПОГЛЯНЬ НА НЬОГО! Він же як сорочка прасована! Такий і мухи не скривдить!

—  Ну, що мені до мухи? —  сказав батько. —  Мою би дитинку міг захистити! Богдан ніби не хирливий, але підкачати форму на буряках не завадить!

Мати заплескала у долоні і защебетала до Бібика:

— Ну, ріднесенький, раз батько каже, то так тому і бути!  А наша Анічка яка, ти тільки подивися! Товаристська, хазяйська! Гарна! От буде комусь невістка! Ти звідки такий інтелігентний тут? Де твої батько і мати?

Аня в момент почервоніла від п’ят до кінчиків волосся.

Богдан відкашлявся:

— Логічно ...Я тут...

— БІБИК! НІЧОГО НЕ КАЖІТЬ!!! — заволала Аня так, що тато аж здригнувся.