Розділ 11. Як жити після цьом і бом

Розділ 11. Як жити після цьом і бом

Вранці Аня прокинулась не від звуку скрипки. І не від запаху згорівших млинців, що вибухають на кухні. І не від сусіда-танцюриста. Вона прокинулась від того, що тицяла обличчя  у подушку, як дурненька.

Потягнулась. Зітхнула. І подумала:

«О Боженько милостивий! Я здуріла вчора??? Я ЦЬОМНУЛА БІБИКА. І він мене … в шию!»

Голова закрутилась. Щоки зашкварчали від жару, мов сало на сковороді. Серце вистукувало так, ніби там хтось відривався у грі на барабанах.

Анічка закрила обличчя руками.

— Я ненормальна…Ну хто тікає після поцілунку? Крихточко, ти точно в порядку? Точно не хочеш поговорити з Бібиком?

Вона  ще гризла себе за те, що вона схопила Богдана за светр  і притягнула до себе, а він чомусь поцілував її у шию. Аж раптом у двері постукали.

Делікатно. Так стукав лише Богдан Веніямінович.

Аня підлетіла до дверей, але зупинилася.  Повернулася до спальні,  вискочила з піжами і вскочила у спортивний костюм,  поправила волосся, побігла до дверей, знітилась, повернулась до дзеркала, глянула на слід від бібиковського цьома. Дістала з полиці шарф і закрутила навколо шиї, зробила вигляд, що «взагалі не чекала саме на нього». Втретє підійшла до дверей. Відчинила.

Богдан Веніямінович стояв злегка розгублений. Із зніяковілою усмішкою. У нього був вигляд чоловіка, який поцілував когось вперше і дуже боїться, що все зіпсував неочікуваний БУМ у шию.

— Добрий ранок, — сказав він.

— Ну… — Аня кліпнула, — …ну… ранок.

Пауза. Гаряча, як каструля з киплячою водою.

Він кашлянув.

— Я… е-е… мав би… дещо уточнити.

— Що? — Аня злякалась, але не могла підібрати слів, щоб вибачитися за те, як вона втекла від Бібика і цілий вечір не відкривала двері, хоча він приходив разів двадцять.

Він подивився на неї дуже серйозно й видав:

— Скільки вам років?

— …???????????

Аня аж присіла від несподіванки.

— В сенсі СКІЛЬКИ МЕНІ РОКІВ?

— Це… важливо, Аню. Я мушу… взяти відповідальність. Це важлива частина мого вибачення перед вами за вчорашнє.

— Яка ще відповідальність? Ви ж не… — вона махнула руками, — …ми ж просто цьом!

— Саме тому. Цьом — це серйозно. Тим більше цьом з відзнакою.

— Хто так визначив?

— Я.

Аня прикрила обличчя долонями.

Бібик розгубився.

— Аню. Я вас не хотів образити. Засоромити чи змусити до чогось своїм зізнанням. Я діяв надзвичайно логіч…, а ви,  — він зам'явся, — так енергійно та імпульсивно, що я…вчинив нелогічно  і… вчора ви так швидко пішли до себе…що я… не впевнений чи ми…Ну тому … відповідальність — це нормальна частина вирішення питання з дівчиною дорослим чоловіком.

— Мені… — видихнула Анічка, —…дев’ятнадцять.

Він застиг.

— Дев’ять… дев’ятнадцять?

— Так.

— Це… — він заплющив очі, —  все одно дуже мало.

— Я вже повнолітня!

— Це… катастрофа!

—  А вам що… сто?

— Тридцять.

— Щоооо?! — Аня ледь не впала. — Ви ж виглядаєте… ну… ну…

— Старим дівуном? — підказав він.

— Ні! — вона почервоніла. — Просто… ну… просто дуже молодим дорослим.

Він усміхнувся.

— Я молодий професор, Аню. І старий дівун. Це офіційний титул.

— Це… — вона знизала плечима, — …звучить так, ніби мені варто боятися.

— Ні, — сказав він тихо. — Ви мені подобаєтесь, але… я мушу бути обережним. Щоб не повторити вчорашнє і не втратити вас остаточно. Пробачте мене, я не хотів вас налякати. Я більше не буду вас цілувати.

Аня надула щоки, а потім ображено заговорила.

— Ну чого ви розбібикалися? Думаю, те що сталося між нами, більше, ніж логічно. Не хочете цілувати мене, то й не треба! І немає ніякої відповідальності!

Богдан Веніямінович був готовий до конструктивної розмови, а не до емоцій. Надуті губки  Анічки і великі очі, повні сліз свідчили Бібикові, що він явно …безвідповідальний. 

Він підійшов ближче.

— Навіть не пробуйте мені дати ваш носовичок! — ображено вигукнула Анічка.

Але Бібик такого не мав. Він просто ступив ближче до Крихточки. Вона подалася назад. 

Богдан зайшов, закрив двері і дозволив собі притягнути Анічку до себе і обійняти.

— Не плачте! Коли ви плачете, я — вмираю!

Хоч як не сердилась Анічка на Бібика, з обіймів не викручувалася.

— Хочете брати відповідальність — беріть, тільки не помирайте! Моє серце цього не витримає. Я не боюся поцілунків. І не боюся вас. Я тепер боюся іншого…

— Чого, моя квіточко?

— Батьків!!!

Він здригнувся, ніби почув слово «екзамен».

— Ваших… батьків?

— Так! Вони мене з’їдять! Мене поховають! Мені кінець!

— А що вони…

— СТОП. Ви хіба не розумієте?! Вони думають, що я тут вчуся! Печу! Сплю в капцях! А я…

— Цілуюсь  і обнімаюся  з професором? — тихо сказав він.

Вона затулила йому рот.

— НЕ КАЖІТЬ ТАК!!!

— Але це… факт. — він обережно  відняв її руку і поцілував.

— Богдане!

— Так, моя крихточко!

— Мої батьки з села!

— І?..

— І вони приїдуть! І побачать! І спитають! І…

— Аню…

Вона затихла.

— Я ніколи не зроблю вам боляче.

— …

— І ніколи не буду робити нічого, що поставить вас у небезпеку.

— …

— І… якщо колись доведеться познайомитись із вашими батьками… я це зроблю.

Аня відкрила рота. Закрила. Відкрила знову.

— ВИ ЩО — БОЖЕВІЛЬНИЙ?!

— Трохи, — визнав він. — Науковці всі з дефектами.

Вона вислизнула з його обіймів, скочила до дверей, сперлась на них, щоб не впасти.

— Я ще не готова знайомити вас із батьками!

— Добре.

— І взагалі! У нас… у нас…

— У нас був  і цьом, і бом, і бум, і трішки обнімун…— нагадав він.

Вона розсміялася.