Розділ 10. І цьом, і бом

Після падіння книжки між ними знову настала тиша. Не та незручна, де люди не знають, що сказати. Вона була така, де вже все ясно, але ніхто не сміє зробити наступний крок.

Аня стояла перед Бібиком, наче палаюча газова конфорка. Богдан був трохи розгублений, трохи рішучий… і зовсім-зовсім небезпечний для її психіки.

— Ви… — почав він,
— Не починайте з «логічно», — попередила Анічка.
— Добре.

Він зробив крихітний крок ближче, наче  боявся злякати її.

— Ви… мені подобаєтесь, Аню, — сказав він. — І… мені здається, … хоча це, напевно, парадокс.

— В чому пара…? — пробелькотіла Аня.
— Бо ми — формула, яка не мала б працювати. — видав логічнодумство Бібик.
— Але вона доволі робоча, — тихо сказала вона.

Він завис, наче калькулятор, що отримав невідомий символ.

— Ви це… серйозно?
— А ви думаєте, я б прийшла стукати у ваші двері через вашу скрипку? — занервувала Аня.
— Ви казали, що через турботу.
— А я казала, що ненавиджу вашу гру?
— Не пригадую.
— І що ви — катастрофа?
— Можливо.
— І що я вас винесу на пудингу?
— Мої вуха пропустили, напевно.
— Ви мене що, навіть не слухали?
— Ваше серце билося так швидко, коли ви потрапляли в поле мого зору,  що я боявся, що ви вибухнете від…нелюбові до мене.

— Моя ж ти бубочко! Хто сказав, що я вас ненавиджу??? Я просто не знаю, що з вашими формулами робити!!! — Аня розхвилювалася так, що дійсно була готова вибухнути.
— Аню! Вам зле? Води?— заметушився Бібик, бачачи як сусідка почервоніла.
— Поцілунку.
— Навіть якщо ви несерйозно, то я це розцінюю, як заклик до дії.
— Логічно! — вона таки вибухнула зізнанням.

Їхні обличчя знову наблизилися. У неї пересохло в роті. У нього  в очах загорілося щось таке, що було явно до тої дії, яку відчайдушно забажала Крихточка.

Аня відчула, як його рука легенько торкнулась її талії. Він зробив це так м’яко, ніби боявся, що вона впече.

— Можна? — прошепотів він.
— Можна…

І він нахилився.

Повільно. Тихо. Тремтливо.

Вона підняла долоню до його грудей.
Він обережно нахилив голову.

Їхні губи торкнулися. Легко, як подих. Ніжно, як ваніль в макарунах.

Аня відчула, як світ зникає. Як мозок кричить, а серце стрибає. Як коліна слабнуть, а всередині все скручується у тугий вузол.

Він хотів поцілувати її трішки сильніше.
І в той момент — БУМ!

Гуркіт пролунав над головою.

Вони обоє відскочили.

— ЩО ЦЕ?! — видихнула Аня.
— Наукове припущення: танцюрист згори впав під час чечітки. — висловився Богдан.
— Я ВБ'Ю ЙОГО! — закричала вона. — ХАЙ ТІЛЬКИ ВІДКРИЮТЬСЯ ДВЕРІ — ВБ’Ю!
— А я думав, це я зараз помер, — пробурмотів Богдан, тримаючись за серце.— Ви… дуже швидко відскочили від мене.

— Та бо ви… ми… цьом… а потім… БОМ! — задихалася від незвіданих почуттів до Бібика та від злості на танцюриста Анічка.
— Це… непогане визначення нашого зв’язку, — посміхнувся він.

— Я не знаю, що робити! — Аня трималась за голову. — Поцілунок був…
— Вдалим? — підказав він.
— Небезпечним!
— Абсолютно погоджуюсь.
— Ми… ми не можемо просто…
— Цьом і бом? — запитав він із найтеплішою іронією.

— Ні!
— Тоді…
— Тоді… — Аня вдихнула. — Треба… подумати…
— Я думав над законами взаємовідносин між чоловіком і жінкою десять років, — сказав він, знову підійшовши ближче. — І нічого кращого не вигадав, ніж катастрофічно закохатися у дівчину з кальмаром.

Аня глянула на Бібика. Очі світилися.
— Богдане…
— Так?
— Якщо ви зараз мене надумаєте поцілувати, то знайте, я не збираюся відскакувати.
— Це… попередження?
— Це… обіцянка.

Він торкнувся її щоки. Тепло, обережно.

— ДОСИТЬ! — засміялась вона і сама притягнула його за светр.

Другий поцілунок був би не обережний, не м’який, не легкий, зі всіма «цьом» і всіма «бом», які тільки можуть вміститись у під’їзд старої хрущовки, але…Бібик був для цього занадто інтелігентний. Богдан хотів поцілувати Анічку  в чоло, але її рух щодо його одягу його настільки збентежив, що всі почуття разом з «цьом» випадково потрапили у шию Крихточки. Такого знаку ефективності  бібиковської формули не очікувала ніяка анічкіна хімія.