Розділ 9. Коли катастрофа заходить до скрипача

Аня переступила поріг — і одразу зрозуміла: Богдан Веніямінович Бібик теж уміє робити хаос.

У просторі, де зазвичай панували ідеальні лінії, акуратні книжкові полиці та маніакальна симетрія, тепер стояв бардак емоційного масштабу.

Книги лежали насипом на підлозі, нотні листи розкидані по столі, а чашка з холодною кавою стояла на роялі, ніби казала: «він явно не в собі».

— Ого… — прошепотіла Аня, озираючись. — Тут… як у мене після кулінарного вибуху.

— Я… був зайнятий, — сказав він, втираючи чоло. — Не помітив.

Він виглядав не як професор математики. Не як скрипковий терор.І навіть не як бедоганно логічний сусід. Він виглядав по-людськи втомленим. Чомусь це боляче тицнуло Аню в серце.

— Ви… не добре виглядаєте, — сказала вона обережно.

— Це науковий факт.

— Так не можна. Варто піклуватися про себе.

— Турбота — не моя сильна сторона.

— Зате ваша сильна сторона — втомлювати себе до напівтрупного стану!

Він підняв на неї очі. Карі. Красиві. Трохи розгублені.

— Я… не зміг зробити семестровий звіт. Після корпоративу не міг зосередитись.

— Через макаруни? Несмачні? Розлізлися?

— Через… — він зупинився, шукаючи слово. — …реакцію людей.

— Реакцію на що?

— На…«нас».

Тихе «нас» зависло в повітрі так гостро, що можна було порізатися об нього.

Аня кліпнула очима.

— Але ж… немає…«нас».

— Я знаю.

— А вони…

— НІ, — сказав він засмучено. — Вони НЕ знають.

Він почухав потилицю так розгублено, що це мало б бути незаконно.

— Мені… — він видихнув, — …неприємно, коли люди щось вигадують.

— Ооо!

Ані стало не по собі. 

— І коли… —продовжив Бібик,  — Коли це… стосується вас.

Аня відчула, як щось тепле пробігло від грудей до пальців ніг.

— Мене? — прошепотіла вона.

— Так, — сказав він просто. І, може, надто чесно.

Він пройшовся кімнатою, машинально підібрав книгу, поставив криво, поправив, поставив рівно.

— Мені не подобається, коли про вас говорять… як хочеться їм.

— А як хочеться вам? — вирвалось у Ані.

Він зупинився. Повернувсь до неї.

Його погляд  став таким, якого вона від нього ще не бачила. Без логіки. Без математичних формул. Без дистанції.

 Він став теплим, уважним, небезпечно ніжним.

— Мені хочеться… — він ковтнув повітря, — …щоб вас не зачепили.

— Чому?

— Тому що… — він стискав і розтискав кулаки, ніби боровся з собою, — …ви мені подобаєтесь, Аню!

Це прозвучало так, наче хтось різко пілікнув на скрипці.

— Це… — Аня не могла дихати. — …жарт?

— Ні, — відповів він. — Звісно, ні.

Вона мало не засміялась від нервового шоку.

Він зробив крок до неї. Не різкий, не впевнений, а обережний.

— Ви… — Анічка відчула, що голос тремтить, — …не можете так казати.

— Можу.

— Але це…

— Нелогічно?

— Так!

— Я знаю.

— А ви ж…

— Логік.

— Так!

— Тому я це й кажу.

Він стояв близько. Занадто близько. На відстані, де можна було бачити борошно, яке досі сиділо на одній його війці (він навіть не помітив !). На тій самій відстані, де в неї перестало  правильно працювати серце.

— Я не хочу, щоб з вас сміялися, — тихо сказав він. — Не хочу, щоб вас торкались словами. Не хочу, щоб…

Він знову зробив паузу.

— …вас хтось ображав.

— А я не хочу… — прошепотіла вона, — …щоб ви зникали зі своєю скрипкою на цілюсінький  вечір.

— Це… турбота? — запитав він м’яко.

— Це… катастрофа, — випалила вона.

 Він засміявся, наче мала дитина. Голосно і щиро. Потім сказав:

— Я не грав, бо не міг.

— Чому?

— Бо думав… про вас.

Аня зробила крок уперед.

Він — крок назустріч.

Повітря між ними стало теплим. Пульс — швидким. Момент — глибшим.

— Богдане Веніяміновичу… — прошепотіла вона.

— Просто Богдан.

— Богдан…

Їхні обличчя були близько. Так близько, що вона відчула запах кави на його шкірі, а він — щось мандаринове на її.

Він нахилився. Аня трішки припіднялася.

— ГУП!

Книжка впала з полиці.

Вони обидва відскочили, ніби хтось плеснув  на них холодною водою.

— Це… — сказала Аня. — Знак?

— Це капець! — видихнув він.

— Серйозно?!

— Логічно.

Вона засміялась. Він теж — тихо, щиро.

Хімія між ними знову зависла в повітрі, як напівготовий макарун. 

Ще трішки, і трісне.