Розділ 8. Коли тиша гучніша за скрипку

Увечері Аня сиділа на кухні й уперше за довгий час ловила себе на думці, що чекає. На звук. На знайомий. На той клятий, дратівливий, звук скрипки, що зазвичай розриває тишу рівно о десятій:

«Пілі-лі-лі-лііі. Піліп-піліп-пілііі-лі. Пік-пік-трелі»

Мелодії, які її дратували. Які вона проклинала. Які хотіла знищити міксером. Мелодії, без яких тепер… чомусь особливо пусто.

Аня дивилась на чайник. Він був холодний, бо вона забула його увімкнути.

Вона сто разів перевірила телефон,  хоч він нічого не мав написати. Вони не обмінялися контактами. Сто разів підійшла до вікна, але  там нічого не змінилося. Сто разів посварила себе за цю дивну нервову тривогу.

— Та що зі мною, — прошепотіла вона. — Хто він мені? Скрипковий сусід? Математичний псих? Людина, яка каже «логічно» частіше, ніж дихає?

Тиша у відповідь була… гучною.

22:02

Скрипки нема.

22:05.

Нема.

22:10.

Аня вже не витримувала.

— Що він собі думає?! — випалила вона. — Я тут, значить, хвилююся, як ідіотка, а він…

Вона зупинилась.

Слово «хвилююся» зависло у повітрі.

Хвилюється. Справді хвилюється.

— Так, все. Я йду подивитись чи живий той математичний кошмар. Бо мало що могло статися! Він там міг заснути в пальті! Міг упасти! Міг з'їсти згорівший млинець. Міг… ну… не знаю! Не заграти!

Вона  тихенько вийшла в коридор. Підійшла до його дверей. Постояла.

«Постукати? Це ж… ніяково. Це ж ніби вона… переймається. Вона ж не переймається! Вона просто перевірить».

Вона постукала.

Раз.

Два.

Тиша.

— Бібик, — прошепотіла вона. — Ви вдома? Ви — живі?

Вона постукала сильніше.

— Богдан Веніямінович? Ви там? Ви… ну… в порядку?

Мовчання. І це мовчання було жахливішим, ніж його нічна гра.

Аня відчула, як в середині щось стискається.

— Якщо ви не відкриєте, я… я… я викличу поліцію! — сказала вона голосніше. — Ну… може не поліцію. Але когось викличу точно!

За дверима…легенький звук. Наче крок. Потім ще один.

Замок клацнув. Двері обережно відчинились на п’ять сантиметрів.

І з темряви визирнули очі. Його очі. Втомлені. Трохи червоні. Несподівано… ніжні.

— Що… — він зніяковів— …ви тут робите?

— Я? — Аня видихнула так різко, ніби пробігла марафон. — Я… перевіряю, чи ви живі!

— Логічно живий.

— НІ! НЕ ЛОГІЧНО! — крикнула вона і мало не штовхнула двері. — Ви не грали! Ви завжди граєте! Ви дратуєте всіх, але граєте! А сьогодні — тиша! Ви хоч знаєте, що це значить?!

Він злегка посміхнувся.

— Що ви скучили?

Аня витріщилася. Ще трохи — і мозок би вискочив назовні.

— Я… НЕ… СКУЧИЛА!

— Ви стоїте в моїх дверях.

— Бо я думала, що вас НАЙШОВ ХОЛОДЕЦЬ!

— Холодець?

— Це метафора!

— Ясно…

Він відчинив двері ширше. Аня побачила: Богдан у светрі, з книгами на підлозі, з очима, які червоні  від недосипу і втоми.

— Я…мусив заповнити документи. — сказав він спокійно. — Після корпоративу мав таку роботу.

— А скрипка?

— Не було настрою.

— Ви без скрипки — це як… я без… — вона розвела руками, — …катастроф!

— Значить… — він повільно підняв погляд, — …катастрофа прийшла сама.

Аня зависла.

— Хочете… — він відступив убік, — …зайти всередину?

Її серце стрибнуло:

«ЗАХОДЬ! ЗАХОДЬ!»

Мозок крикнув:

«НЕ ДУРІЙ!»

А губи сказали:

— На хвилину.

Він усміхнувся. Ледь помітно.

— Логічно.

— БІБИК!!! — вигукнула вона, зайшовши до нього.

Тиша після зачинених дверей звучала голосніше, ніж мелодії скрипки.