Розділ 7. Макаруни, кафедра і дівчина, якої у Бібика «нема»

Наступного ранку Богдан Веніямінович виглядав… підозріло елегантно.

Аня помітила це одразу, щойно відкрила двері, аби віддати йому коробку з макарунами.

Сорочка випрасувана. Костюм сірий в клітинку — це щось взагалі не схоже на Бібика. Волосся не прилизане.  Пальто новеньке, наче вчора куплене.

Чоловік  стояв у коридорі в наряді, ніби збирався на побачення. Але ж не на побачення, а на корпоратив. З макарунами. Макарунами, які вони робили вчора разом. До третьої ночі. Богдан Веніямінович напевно-таки втратив над собою контроль, бо дивився на неї так, що в Ані сон зник на три доби вперед. Його голос взагалі вводив її у стан розжареної печі.

— Ось, — Аня вручила коробку тремтячими руками. — Вони… ну… мають бути нормальні.

— Вони ідеальні, — сказав він так щиро, що вона ледве не спеклась.

— Ну-у… — вона відвела очі. — Вчора довго возилися з тістом і кремом.

— Ми…— добавив  він тихо.

Аня вклякла, як почула «ми» від  Бібика. Зранку. У коридорі.

— Е-е… на кафедру несете,  так?

— Так.

— І ви впевнені, що там… ну… зрозуміють?

— Що?

— Що це… макаруни. А не… математичні формули.

Богдан усміхнувся.

— Якщо вони не зрозуміють — це проблема кафедри. А ви, Аню?

— Я знаю, що це макаруни чи макаронси. Точно не макарони!

— Де будете ви? Я мав на увазі.

Аня зашарілася. Від того і випалила:

— Перездача кальмара.

Він кивнув надто серйозно.

— Це… важливо. Я читав, що кальмари з першого разу не даються.

Пауза. 

Аня згадала знайомство з кальмаром і падіння на Бібика.

— О так!  Особливо, коли не можуть розминутися з професором!

***

В аудиторії  було людно й шумно. Викладачі з фізико-математичної та кафедри природничих дисциплін вже зібралися у веселий гурт. Хтось насипав олів’є у тарілку з різдвяними принтом, хтось завоював каву, хтось розкладав канапки.

І тут у дверях з’явився Богдан Веніямінович з величезною коробкою, тримаючи її обережно, як немовля.

— О, Бібик! — крикнув хтось із фізиків. — Це що ти  нам приніс?

— Макаруни. Не макарони. Домашні.

— Ти? Солодощі? Своїми руками?

— Не зовсім.— сказав Богдан і опустив погляд.

Аня  точно б віддала свій диплом, аби бачити його вираз обличчя в цю мить.

Викладачка біології зазирнула в коробку першою.

— МАКАРУНИ??? — ошелешено спитала вона. — Хто їх робив?

— Ми.

У приміщенні стало тихо. Небезпечно тихо. Тто була тиша, з якої виростають чутки, легенди і статті в університетській газеті.

— «Ми» — це… хто? — першим озвався завідував кафедри природничих дисциплін.

— Е-е… — Богдан ковтнув. — Я. І…

— І?

— Моя… сусідка.

Це «сусідка» пролунало так винувато, ніби він щойно сказав «моя спільниця у пограбуванні банку».

Викладачі переглянулись. Фізики охнули. Хімік підняв брову. Біологиня прикрила рот рукою від здивування.  Психологиня, яка була організатором застілля, взагалі закотила очі, бо їй видалося все цілком логічним.

Завідувач-математик кахикнув і вирішив уточнити:

— Тобто… ти печеш макаруни… з жінкою?

— Це… випадково.

— Макаруни — не випадкові, Бібик! — пояснила психологиня. — Випадковий — то олів’є. А макаруни — то… то…

— Стосунки! — закінчила речення біологиня.

Богдан Веніямінович Бібик почервонів. 

Він, чоловік, у якого три викладачки колись зізнавалися, що він їх лякав більше, ніж мама з татом, тепер стояв із виглядом «Будь ласка, нехай мене тут закопають!».

— Це просто… макаруни, — сказав він тихо.

— Це… ЗОВСІМ не просто макаруни, — хором відповіли дві кафедри.

Дехто навіть схопив телефон, щоб гуглити «що означає, якщо чоловік приносить макаруни, зроблені з сусідкою».

— А де вона? — запитав хімік.

— Хто? — закашлявся Богдан.

— Дівчина, з якою ти ЦЕ робив!

— Ми ЦЕ не робили. Ми пекли це. Тобто макаруни. Ми з сусідкою. Сусідка вона. МОЯ.

— ЯК ТИ МОЖЕШ ПРИХОВУВАТИ ЇЇ? — вибухнула біологиня. — У НАС ТУТ УНІВЕРСИТЕТСЬКИЙ РОМАН НАРОДЖУЄТЬСЯ!

Богдан знічено уточнив:

— Це не роман! Це кулінарія!

— Так починаються всі романи! — заявила психологиня.