Розділ 5. Пальто, дистанція і «корпоративна» катастрофа

Того вечора Аня вирішила:

ВСЕ.

З Богданом Веніяміновичем Бібиком треба тримати дистанцію. Велику. Соціальну. Емоційну. І,бажано, географічну.

Так, він дав їй пальто. Тепле, як літо. Так, він тримав її за руку в підвалі. Ненавмисно…мабуть. Так, він навіть сказав, що їй «пасує».

Але це нічого не означає.

Вона знає таких. Вони спочатку гріють, а потім — логікують до смерті.

Аня сиділа на ліжку з горнятком кави і дивилася на пальто, що висіло на спинці стільця. Воно було чуже. Чоловіче. І пахло не лише трішки кальмаром, а чоловічим парфумом з цитрусовими із деревними нотками і  якоюсь дуже небезпечною стабільністю.

— Дистанція, — сказала Аня пальту. — Між нами має бути дистанція.

Пальто мовчало. Але вигляд у нього був підозрілий.

Її насторожило ще одне: того вечора Бібик не грав на скрипці. Тобто грав. Тихо. Дуже тихо. Так, ніби боявся когось розбудити… або не мав сил.

— Захворів. — пробурмотіла Аня.

І одразу подумала:

«Він точно захворів після підвалу. Було холодно. Він віддав своє пальто. Професори всі хирливі: не встиг вітер повіяти, то вже вхляв. Моя пральна машинка увігнала Бібика в стрес. Жди пригод!».

Вона не спала пів ночі. Крутилася, слухала тишу за стіною й уявляла, яку квитанцію і з якою сумою Бібик підсуне їй наступною.

«Хімчистка? Моральна шкода через закриття у підвалі? Логічна компенсація за те, що його страдницьким професорським вухам довелося слухати не пілікання, а тарабахкання пралки? Оплата за лікування?»

Вранці вона вилетіла з квартири, забувши про кальмара. За це кальмар їй помстився.

Практична робота без кальмара була оцінена «Незадовільно».

— Ви не підготувалися, — сказали їй.— Ви не вивчили. Ви не зосередилися.

Аня сиділа з цим словом у голові, як з  мокрою ганчіркою на серці і хотіла одного — розтерзати Бібика разом із його пальтом, але не можна, бо ж вона сама вирішила, що варто зберігати дистанцію.

Після пар Аня забігла до магазину, таки наважилася купити нормального кальмара. Разом з тим вона озиралася чи не носить ніде Бібика. Ще однієї кальмарної атаки вона би не видержала! Доведеться економити, бо ці коштовні створіння зжерли добрячу половину її стипендії!

Замерзнувши, як цуцик, вона повернулася додому, набулькалася гарячого чаю, впала на ліжко й заснула з думкою, як виправити оцінку з кальмаром ще до різдвяних канікул.

Її розбудив запах. Ні, сморід. Явно, сусідський.

Аня різко сіла.

— Ні… — прошепотіла вона. — Тільки не це.

Запах ішов зі сторони квартири Бібика. Професор явно хімічів щось небезпечне.

Вона зірвалася з ліжка й кинулась до дверей. Саме в цю секунду у двері постукали. Не різко. Не логічно. Якось… винувато.

Аня відчинила.

На порозі стояв Богдан Веніямінович Бібик. Блідий. З розгубленим поглядом. І з виразом людини, яка щойно програла війну з власною логікою.

— Добрий… вечір, — сказав він тихо. — У мене… здається… проблема.

Аня втупилася в нього.

— Ви щось підпалили?

—  Логіч...Я… проводив експеримент.

— На КУХНІ?

— Теоретично — ні.

— Що ж тоді так смердить?

Бібик не признався і лише потупив очі.

Вона зітхнула. Глибоко. Фатально.

— Відійдіть! Я іду рятувати вашу квартиру. — сказала Аня. — Одразу кажу: ваша катастрофа на вашій совісті.

Він пробурмотів:

— Логічно.

— БІБИК!!! Ви —просто нестерпні!

Аня влетіла в сусідське житло й одразу зморщила ніс.

— Так… — повільно сказала вона. — Це не пожежа. Але дуже близько до репутаційної катастрофи.

— Вогню немає, — поспішно повідомив Богдан. — Я перевірив. Тричі.

— Проте є дим, — Аня махнула рукою. — І він явно не декоративний.

Вона пішла на кухню першою. Картина була сумною.

 На плиті стояла сковорідка. На сковорідці — щось темне, пласке й безнадійне.

— Це… Типу млинець мав бути?— Аня нахилилась ближче. — Скільки часу ви його мучили?

— Він сам… якось… — серйозно відповів Богдан. — Я відволікся буквально на хвилину.

— На що?

— Думав, де купити цукерки на корпоратив і вирішив підстрахуватися домашньою випічкою…

Аня мовчки подивилася на Бібика. Потім на млинець. Потім знову на Бібика. І розреготалась.

— Ви… — вона ледве видихнула, — ви що, з МЛИНЦЯМИ на корпоратив зібралися? Оце випічка!!!

— Це була проміжна ідея, — захистився він. — Я аналізував варіанти.

— І як?

— Варіант виявився нестабільним.

— Та це ж… — Аня витерла сльози сміху. — Це ж кафедра! Люди в піджаках! А ви їм: «Прошу, авторський млинець, з нотками диму і відчаю!»

— Не перебільшуйте! — пробурмотів Богдан. — Дим уже майже вивітрився.

— Бібик, — серйозно сказала Аня, — у вас млинець ЗГОРІВ, бо ви думали про цукерки. 

Він винувато опустив плечі.

— Я не вмію готувати під тиском.

— Ви взагалі не вмієте готувати, — уточнила вона. — Вам що, мама їсти передає щотижня?

Бібик почервонів, бо Анічка була близька до істини, а ще тому, що він наважився на прохання.

— Саме тому я… — він ковтнув повітря, — хотів попросити вас про допомогу.

Аня схрестила руки.

— І що ви пропонуєте? Невже готувати для вас?

— Я пропоную угоду, — сказав він і подивився прямо на неї. — Ви допомагаєте мені приготувати, що принести на корпоратив. А я…

— …зникаєте з мого життя?

— …сам відношу пальто в хімчистку.

— І?

— І не вимагаю з вас жодних грошей. Ні копійки.

Аня примружилась.

— А квитанції?

— Забудьте.

— І логічні розрахунки моральної шкоди?

— Скасовуються.

— А репетиції–скрипкопіліції після десятої?

— …Я спробую грати тихіше.

Вона замислилась. Подивилась на згорілий млинець. На дим. На розгубленого професора.