Розділ 4. Пальто Бібика і тепло, яке не логікується

Вони просиділи в підвалі вже добрячу годину.
Аня встигла замерзнути, розсердитися на двері, на підвал, на пральну машину і, особливо,  на Богдана Веніяміновича Бібика.
Пальто було на ній. Тепле, важке, з запахом кави, морозу й кальмара. І саме воно найбільше її дратувало.
— Я його виперу, — сказала вона вкотре
стягуючи пальто з плечей. — І питання буде закрите. 
— Ні, — спокійно відповів Богдан.
— Так.
— Це пальто з натуральної тканини. Його не можна крутити в машинці.
— Можна!
— Ні.
— Я вже крутила гірше!
— Я вам не дозволяю, — твердо сказав він і перехопив пальто, коли вона таки наважилася його кинути в пралку.
Аня завмерла.
— Ви… що, серйозно зараз його відбираєте?
— Я рятую річ, — відповів він. — І ваш підвал.
— Це моя машинка!
— Саме тому не варто. 
Вони стояли один навпроти одного: вона — сердита, з голими руками й ображеним поглядом, а він —спокійний, з пальтом у руках, як з трофеєм.
— Ви просто боїтеся, що я його зіпсую! — випалила Аня і розвела руками.
— Я знаю, що ви його зіпсуєте.

Анічку це зовсім вивело із себе. Слів не вистачало і вона махнула рукою, намагаючись пригрозити Бібику. 
Це було різко і небезпечно. 
Пральна машина вирішила, що хазяйка свариться на неї, ще й штовхнула її у панель керування.
Клац.
— Стоп, — сказав Богдан.
Пізно.
Пральна машина здригнулася, загарчала і запрацювала з таким ентузіазмом, ніби чекала цього моменту всю свою старість.
— Я не хотіла! — вигукнула Аня, намагаючись вимкнути ревучу залізяку.
— Ви дали команду «старт», — спокійно констатував він. — Крім того додали крихточку свого фірмового стилю і  вона тепер, здається, працює неправильно.
— Я просто показувала вам…— пихтіла від образи Аня.
— Машинки не розуміють жести.— виклав Бібик факт, наче математичну аксіому.
Вона кинулася до кнопок.
— Зараз, зараз… Я її вимкну!
— Не чіпайте, — благально вигукнув він.
Знову пізно. 
Аня встигла щось натиснути. Машинка смикнулась і  раптом видала глухий, зловісний звук.
Хр-р-р-гр-гр.
— Вона… — Аня зблідла. — Вона зависла?
— Заклинило, — сказав Богдан. — Як я й передбачав.
Пауза.
Машинка більше не крутилась. Не вимикалась. Вона просто стояла і загрозливо гуділа.
— Це погано? — тихо спитала Аня.
— Це дуже погано.
Вона сіла на старий ящик для картоплі й підібгала ноги під себе, бо від бетонної підлоги тягнуло таким холодом, що аж зуби бокали, як підбори по старій бруківці.
Богдан стояв поруч, тримаючи пальто, і дивився на неї з виразом людини, у якої в голові не сходиться формула:
емоційність × імпульсивність ÷ кальмар = катастрофа.
— Ви тремтите.— сказав він.
— Це… від злості.
— Ви мерзнете.
Він мовчки зітхнув і знову накинув пальто їй на плечі.
— Але ж ви сказали…
— Пальто створили для того, щоб гріти людей.
Тепло накрило її одразу. І разом із ним прийшло щось дивне, незручне, зовсім не логічне.
— Так краще. — сказав він і сів навпроти.
Пральна машинка перестала ревіти і тихо забурчала, як старий кіт, що образився на весь світ.
— Ви завжди така… — почав Богдан.
— Яка?
— Імпульсивна.
— Це спадкове, — буркнула Аня. — Я ще полегшена версія.
Він усміхнувся.
— Ви боїтеся? — спитав він.
— Я не люблю, коли техніка вирішує за мене.
— Логічно.
— Та припиніть уже з тією логікою!
— А ви — з жестикуляцією.
Машинка раптом смикнулась і з усієї сили вдарилась об стіну.
Аня скрикнула, скочила  до Бібика й схопила його за руку. Богдан одразу накрив її руку своєю.
Міцно. Спокійно. І не відпустив одразу.
— Ви… тримаєте мене, — тихо сказала вона.
— Бо ви злякались.
— А тепер?
— А тепер вирішуйте.
Вона ще секунду не рухалась.
— Це була… аварія, — буркнула й висмикнула руку.
Він намагався виглядати серйозним, але в очах скакали смішинки.
У коридорі почувся шум.
Клац.
Металеві двері повільно прочинились.
— ДВЕРІ! — закричала Аня. — Свобода.
Вони кинулись разом.
Світло. Повітря. Воля 

А пальто…так і залишилось на Анічці.
Богдан оглянув її й спокійно сказав:
— Вам пасує.
— Пальто чи підвал?
— Обидва. — видав знічено професор.