Розділ 3. Пральна машина, двері-пастки і перший спільний страх

Аня ходила по кімнаті, як тигриця в клітці.
Квитанція на хімчистку лежала на столі, а поряд — злощасні обгортки від цукерок та папірець, на якій було написано про «емоційну турбулентність».

«Ну от що він собі думає?
Що одна цукерка вирішить всі проблеми?
Що можна так просто вивести з рівноваги Аню Крихточку? Що вона тут якась… істеричка?»

Анічка  схопила обгортку. Стиснула її. Стиснула ще раз. У мозку визрівала божевільна ідея.

— Виперу йому те пальто, — пробурмотіла вона. — І хай потім скаже хоч слово!

Це звучало логічно. Добре, не логічно, але імпульсивно та справедливо.

Аня вхопила пальто (яке пахло і справді по-морському!), квитанцію, обгортку від цукерки, папірчик й рішуче постукала в двері Богдана Веніяміновича.

Він відчинив майже миттєво. Наче стояв там і чекав.

— Ви знову? — тихо, але підозріло промовив він.

—Так. Я вам не винна триста п’ятдесят тисяч! — заявила вона з пафосом, сунувши йому обгортку. — От вам ще й здача.

Він глянув на її обличчя. На обгортку. Знову на обличчя.

І раптом… Вперше за весь час, що вона знала Бібика, він засміявся. Не зухвало, не скептично, а тепло, глибоко, так, що в нього зникли всі ті суворі зморшки між бровами.

Аня застигла. Її мозок почав міркувати з дивовижною швидкістю.

— Ви… смієтесь?
—Це був найекономніший бартер, який я бачив у житті, — сказав він.

— Я серйозно! — Аня сердито затоптала ніжками. — Я виперу ваше пальто! У мене є пральна машинка в підвалі. Пральна техніка — моя стихія!

Він склав руки на грудях:

— Ваша пральна машинка? Та, що торохтить як радянський трактор довоєнних часів?

Аня видихнула.

— Це не трактор. Це… темпераментний агрегат.

— Він загрожує людям, — рівним тоном заявив Богдан Веніямінович. — Минулого разу я думав, що то землетрус.

— Ану йдемо перевіримо! —сміливо заявила Аня й  рушила вперед.— За мною!

Він підняв брову:

— Зараз?
— Так! Бо я жінка слова!
—Я би сказав, ви жінка імпульсу, — пробурмотів він, й закривши на два оберти квартиру,  пішов слідом.

Спуск у підвал виглядав як похід у темний ліс у фільмі жахів. Мерехтливе світло. Запах сирості. Стара лопата дядька Степана біля стіни, яка виглядала так, наче бачила часи динозаврів. І двері… ті самі металеві двері, що завжди грюкали, як брама у інший світ.

— Обережно, — сказала Аня. — Двері у мене тут… особливі. Якщо їх не підперти…
— Я здогадуюсь, — відповів він. — Механізм старий. Засув спрацьовує автоматично.
— Це ви так називаєте капець?
— Я називаю це законами фізики.

Вони зайшли всередину. Двері тихо і лагідно клацнули.

А потім — грюк!

Світло моргнуло.

Аня застигла. Богдан Веніямінович теж.

— Ви що, не підперти двері і закрили нас? — прошепотіла Аня, озираючись, наче шукала кнопку «скасувати».

— Ні, — флегматично відповів він. — Це зробила звичайна фізика.
— І ми тепер…
— Так.
— Замкнені?
— Так.
— Удвох?
— Логічно.
— В холодному сирому підвалі?
— Логічно.
— З трактором довоєнних часів?
— Логіч…
— НЕ КАЖІТЬ!

Вона схопилася за буркотливу машинку, яка, здавалось, теж відчула близькість чоловіка і заскрипіла.

— Вона… здається… ожила, — прошепотіла Аня.
— Ви її увімкнули!
— Ой! — Аня натисла «стоп».
— Вона завжди так робить?
— Як?
— Стогне.
— Вона реагує на стрес!
— Це у вас така теорія?
— Так.

Богдан зробив крок назад.
Аня відліпилася від пралки й миттю вчепилася в ручку дверей. Її зусилля були безуспішними.

Вона з розпачем подивилася на злощасного Бібика. А він, здається, щасливий.

— Ви… боїтеся? — несподівано запитав професор.
— Я?! — Аня з гордістю підняла голову. — Тільки трохи. Так, самі крихточки!

— Якщо що, — сказав він тихо, — я… не дам вам замерзнути.

Аня кліпнула.
Раз.
Два.

— Це… жарт?
— Ні.

І вона відчула, як її щоки наповнюються жаром. Такого від скрипаля вона не очікувала!
Виявляється, Богдан Веніямінович Бібик умів дивувати. Питання було лише одне: 
«Яку оплату він згодом виставить за цю доброту?»