Розділ 2. Сусід з претензіями й цукерками та пальто, яке постраждало від кальмара.

Наступного ранку Аня прокинулась із відчуттям морального похмілля. Це було наслідком вчорашньої пригоди з кальмаром (вірніше з Бібиком!)  та не дуже приємних реплік в адрес сусіда-скрипаля!
Ну що Анютка Крихточка сказала не так, що сором розривав її мізки на дрібні шматочки?
Вона лежала під ковдрою, чула, як за стіною хрипить старий холодильник, а над стелею хтось легенько тупотить. Танцюрист-любитель починав розігрів. Ото вже завзятий! 
І саме в цей момент у двері дзвякнуло так, ніби хтось там з'явився зі списком гріхів Ані Крихточки й прийшов їх оголошувати.
Так у її двері дзвонив лише сусід-скрипаль.
Аня вжахнулася.
Аня застогнала.
Аня закрила очі, зробила вигляд мертвої. 

Дзвінок пролунав ще раз. Настирливо, наполегливо,  дратівливою мелодією «я знаю, що ти вдома».
— Немає мене, — сказала Анічка сердито.
І тут за дверима пролунало:
— Я вас бачу через вічко. Відчиняйте.
Аня не подумала, як він міг її побачити. Аня подумала наступне:
«Богдан Веніямінович Бібик не просто математик, скрипаль і вреднючий сусід, а ще й, виявляється, людина, яка не вибачить тобі атаки кальмара!»
Аня, зітхнувши як герой перед стратою, врешті відкрила двері.
Перед нею стояв справді Бібик. Весь такий зібраний, у своєму коричневому професорському пальті. Тому самому пальті, яке вчора впіймало кальмара і страшенно смерділо всеньким рибним відділом на ринкові.
Крім тої біди Аня вмітила, що пальто містило докази кальмарної атаки у вигляді гидких плям. 
— Доброго ранку, — холодно кинув він. — Маю з вами серйозно поговорити.
Аня мимоволі втягнула голову в плечі. 
— Я… е-е… можу приготувати вам млинці в якості компенсації? — пробелькотіла перше, що впало на язик.
— Ні, — відповів він. — Мені потрібні не млинці. Мені потрібна… логіка.
Це слово він вимовив так, ніби це останнє, що лишилося святого у цьому грішному світі.
— Логіка каже, — продовжив він, — що якщо людина кидається на тебе з кальмаром, вона має хоча б вибачитись.
— За що вибачитися? — Аня аж підскочила. — Я не атакувала!  Я послизнулась і впала! Якщо хтось і хотів вас образити, то це кальмар. Я тут ні при чому!
— Цікаво. — сухо сказав він. — Упустимо поки кальмара…  А ви завжди падаєте губами вперед?
Анютчине личко запалало так, як гірлянди на новорічній ялинці.
— Це… рефлекс! — видала вона.
— Дуже специфічний, — сказав він так, наче зафіксував доконаний факт.
Бібик втягнув повітря носом і зморщився.
— Ви тільки понюхайте! Тепер моє пальто пахне морем. І не гарним. А таким слизьким, гидким, із нотками прогнивших нутрощів кальмара.
— Я вам компенсую! — вирвалось у неї. — Ну там… хімчистку і все таке.
— Логічно. Я вже знайшов попередню  квитанцію, щоб ви мали приблизне уявлення, скільки то коштує. — Він подав їй папірець. — Тисяча триста п’ятдесят гривень, двадцять дві копійки.
— Тисячу …Триста… — Аня ковтнула слину. — Це ж півтора кальмара!
— Сподіваюсь, цього разу ви не плануєте ним у мене кидатися, — серйозно відповів Богдан Веніямінович.
Вона скривилась.
— Я ж не кидалась на вас.— вихопилося у Анічки.
— Ага, — підняв він брову. — Мені здалося, чи ви ще й робили губи трубочкою, щоб поцілуватися?
Аня прикрила обличчя долонями, бо її знову наче облило червоною фарбою.
Він, здавалось, вагався чи продовжити далі. Потім раптом додав:
— До речі…
—Що знову? — відняла вона руки від обличчя й прийняла вигляд ображеного їжачка.
— Ви там… коли падали… назвали мене «пліткарем на скрипці».
— Я такого не казала! — різко заперечила Анютка.
— Справді? — він скептично звузив очі.
— Добре, — Аня чесно зітхнула. — Але тричі подумала.
Пауза.
Він скинув пальто і простягнув Ані.
— З вас хімчистка. Завтра зайду. Увечері не заважайте мені, грюкаючи в стіну. Я маю репетицію.
— ТА ВИ ЩОДНЯ МАЄТЕ РЕПЕТИЦІЮ! — вибухнула Аня.
— Математика і музика — точні науки. Мені потрібно точне звучання.
— А мені потрібен точний здоровий сон!
— Сон — це ваше суб’єктивне відчуття, — відповів він філософськи.
Ані різко захотілося плюватися отруйними словами, але чомусь всі вони збилися у клубок в горлі.
— Ви мене ненавидите, так? — запитала вона, згадавши як говорити.
— Я… — він на секунду завис. — Я просто не люблю хаос.
Вона не знала, що на таке глибокобібиковське сказати: «Я і є хаос?» чи «Ви самі, як буря». Анічка вирішила, що краще благородно промовчати.
А Бібик уже й втекти устиг до дверей своєї квартироньки й  наостанок сказав: 
— До речі. З того всього… кальмар таки впав не на мене. Основний удар прийняло моє пальто. 
— То добре?
— Це… логічно.
— А от ви… Впали чи напали таки на мене. З обіймами і бажанням цілуватися.
І він зник за дверима.
Аня стояла в коридорі, стискаючи квитанцію на хімчистку, з новим рівнем невдоволення і новим рівнем…цікавості?
Ні!
Ніякої цікавості!
Він — жах.
Він — нерв.
Він — скрипковий психопат.
І вона, Аня Крихточка не збиралася думати про нього весь день.
Але думала.
Особливо коли дивним чином у своїй клітині знайшла маленький пакетик…із цукерками.
На ньому було написано:
«Щоб знизити вашу емоційну турбулентність».
Аня стисла кулаки.
—Вб’ю! Але спочатку скуштую, чи смачні цукерки любить наш професор.