Також ділюся з вами казкою, яку написала нещодавно. До попередньої історії вона не належить.
***
Істина полягала в тому, що кохала вона його вічно.
У такому-то місяці такої-то літньої днини, яку нині не пригадаю, молода дівчина з по-аристократичному високим лобом та мідно-золотими оченятами, у яких проблискував смуток обділеного любов’ю серця, ступила до скрипучої хатини, зарослої мохом. Ні хижка, ні її немолода власниця не вирізнялися новизною, тож я утримаюся від завчених усіма нами епітетів.
— Добридень, — сеньйора Лукреція стривожено поглянула на спину згорбленої жінки, яка (як і годилося собі подібним) поралася із запашними (та не дуже) рослинами. — Серед тутешнього люду подейкують Ви справді здібна у своїй царині.
— Я не в праві судити результати власних дій, дівчино. — Голос її походив на скрип запиленої прядильної машини, що вже не врятує жодне мастило життєвої надії.
— Хай там як, я потривожила Вас з…
— Твої думки й мовчазні бажання висловлюються гучніше за вдавану вихованість та поштивість. Ти прийшла по взаємне кохання, наче це вранішній хліб, що роздають усім та кожному.
Лукреція, навчена шукати взаєморозуміння навіть з найбільш хамовитими співрозмовниками, не розгубилася, здійнявши охайне личко, що обрамляли густі кучері, звичні дворянській частині населення їхнього химерного містечка.
— З цим я ознайомлена й плату за своє щастя надам відповідну.
— А що таке гроші, коли говоримо про щось таке непостійне та швидкоплинне, як щастя, у самій природі якого заперечення вічного? — захихотіла відьма, перебираючи гіллячки з шипами. — Адже коли буде вічно щасливою, людина втратить сік цього слова, як і те славнозвісне щастя.
Сеньйора Лукреція й незчулася, як троянди в її золотавому волоссі зів’янули, а покручені пелюстки осипалися на сиру підлогу. Могутність чаклунки не зоставляла сумнівів.
— Я принесла вдосталь золота, — повела тендітна молодиця й видобула з-під складок сукні обшиті золотом мішечки з монетами. — Багатства мого татуся не знають межі пристойності, тож він здатен придбати мені геть усі розкоші світу.
— Окрім однієї, — підхопила стара, дотепер не обернувшись.
— Саме так.
— На ті речі, що люди на них вплинути неспроможні, вони завжди шукають підтримки у вищих сил, з яких звикли кепкувати.
Лукреція, набравшись відваги, закрокувала до столу, щоб покласти золото й придивитися до відьми. І який же був її беззаперечний переляк, коли замість цілісного обличчя вона узріла тисячі носів і вуст, щік та лобів. Хіба очі зоставались незмінними, бо їх то попросту не було.
Дівчина відсахнулася, наче самий вигляд старої вколов її незгірше голки за шитвом.
— Годі нотаціям. Я хочу вічного кохання, що принесе мені щастя. Прекрасного та заможного чоловіка, який зробить мене найщасливішою дівчиною в цьому сірому світі.
Слова Лукреції ясно вказали на те, що вона пустила повз вуха замасковане попередження відьми.
— Нехай буде так.
На тому й розійшлися, як у морі кораблі. За день побіля блискучого озера, де ніжилися витончені лебеді, сеньйора Лукреція стріла молодика Антоніо, який виявився гарнішим за найзухвалішу фантазію. Наче морська вода, їхні розмови про все й ні про що хутко перетекли в океан любощів, а батьки, потішені статками нареченого, дали дозвіл на шлюб.
Щастя їх буяло, як вишневий цвіт, і як той самий вишневий цвіт воно швидко й осипалося: у лісі неподалік від їхнього будинку Антоніо підстелили розбійники, щоб потім розібрати все до останньої одежини. Їхні пальці забралися навіть до рота, щоб витягти золоті зуби, але, не знайшовши жаданого, чоловіки копнули труп та забралися геть.
Вагітна Лукреція довго чекала на свого коханого, допоки за серце того так само палко змагалися дикі тварини. Дівчина зажурливо вивчала небеса, форми хмаринок та жвавих круків, не помічаючи поміж їхніх дзьобів шматків ще свіжої плоті Антоніо.
Коли понівечене тіло відшукали, сеньйора Лукреція віддалася горю, гайнула до лісу та днями на проліт ганялася за марою любого. Вона втратила себе, розгубила будь-які мрії та цінності, а згодом налетіла на шипи, що викололи її сяйливі очі. З порожніми очницями вдова дісталася скрипучої хижки, де захолов знайомий стілець. Сорочка Лукреції кровила, волала про втрату можливості продовжити рід мертвого коханого.
Але істина полягала в тому, що кохала вона його вічно. А що таке вічність, коли йшлося про людське життя? Ясно, що крихта, а стара відьма, як і жадала Лукреція, задля щонайкращого виконання бажання дарувала їй вічне життя.
Минали століття мук та страждань, сліпих пошуків жаданої смерті.
— Любий, любий, врятуй наше дитятко! — бігала вічно стара сеньйора Лукреція, простягнувши висохлі руки, що походили на покручені гілки облисілих дерев.
Годинами сиділа вона спиною до входу, ображена на долю, бурмотіла незв’язні історії випадкових людей, не здатна згадати власної природи, та мішала зілля від нечисті, що ганялася їхнім химерним містечком.
Робила вона це аж допоки в такому-то місяці такої-то літньої днини у двері не постукали.
— Добридень, — промовила дівчина, і Лукреція зрозуміла: її зміна нарешті добігала кінця.