Сцена 6

Ділити спорожнілий простір з чоловіком, з яким досі спілкувалася лишень через соцмережі, достатнього некомфортно. Враховуючи обставини, тим паче. У нас дистанція в кілька метрів, і я дотримуюся її, бо ступаю першою.

― Треба знайти всіх наших, ― промовляю так, ніби двинутий блазень, недоброзичлива акробатка, агресивний лис, східна спокусниця та, трясця, священник стали нашою непереможною компанією. Спільні труднощі єднають.

― Так, точно, ― Ростислав натягає білу маску, що приховує половину обличчя. За цією дією він (метр вісімдесят п’ять) плутається у власних ногах, адже трохи не перечепився через лавку. Я завмираю, але, як і велить чоловіча гордість, Ростислав лишень прочищає горло та мчить слідом, розмахуючи руками в пухкій сорочці.

Нарешті в цих ваших комедіях чудить саме чоловічий герой, а не дівчина. Я обертаюся через плече, щоб глянути на бідолаху, а він, певне, якраз дивився на мене, тому хутко відводить очі, проводить пальцями крізь кучері й влітає стегном в невеличкий столик з вазою. Ай! Вчуваю синець!

Я затуляю рота та підлітаю до Ростислава, бо щось його біднягу зігнуло навпіл.

― Все гуд?

― Мг, ― вичавлює він.

Якась місцева фея змахує паличкою, підкоряє собі мій розум, бо іншого пояснення тому, що беру чолов’ягу під руку, я не знаходжу. Так ми долаємо решту шляху. Я достатньо спокійна, щоб вимальовувати план, а от ця скеля поруч така напружена, що аж смішно.