Сцена 5

Після позбавленого сенсу петлювання коридорами блазень відмикає двері до випадкової ложі на третьому поверсі, і я сповільнюю рухи, щоб не впасти. Ніколи не займаю третій поверх з очевидних причин: голова йде обертом.

― І що тепер? ― шепочу, зберігаючи повагу до потойбічної тиші. Деякі місця викликають тремтіння, коли навідуєшся до них в пізні години. Школа ввечері, парк атракціонів після зачинення, церква поночі, зала театру поміж виступами.

Всі нормальні люди танцюють внизу, віддаються веселощам та фільмують спогади, а я тут у ложі третього поверху піддаюся впливові блазня, якого знаю від сили пів години та який скидається на психопата, я…

Багно, багно, багнище!!!

― Найстрашніший ворог — дурень із наміром допомогти, ― і блазень зачиняє двері. Я влітаю в них ― ключ прокручують у замку.

― Придурок! ― гамселю по деревині. ― Відчини! Зараза!

― Краще промовчати, ніж образити!

― Дурня! ― гарикаю, а тоді схлипую. Враз тамую розхитані нерви, затрусивши долонями. О! Я стискаю телефон, він у мене в руці, все буде добре. Тут два ряди сидінь, просто присяду на найближче до виходу та зателефоную… От бляха, кому я зателефоную? У мене навіть друзів немає!

― От срань, от лайно, бісовий сир…

Мої долоні страшенно пітніють, тому мушу витирати їх об стегна. Чому дихання таке громовите? Чому серце повсюди, але не в грудях? Я освітлюю найближчі ложі ліхтариком.

― Ай! ― скрикує людина, але я однаково верещу голосніше, влетівши у двері. Хтось (цей «хтось»!) сидить через одну ложу від мене. Достатньо далеко, десь метрів за п’ять, але коли вбивцю спиняло бодай щось на цьому проклятому світі!? ― Мої очі…

Я втягую повітря (не допомагає: видаю якийсь звук підстреленої тваринки), а ж раптом гнівно стискаю вуста та вчергове наводжу ліхтарик на Ростислава-Михайля. Він розмістився на місці біля оббитої оксамитом огорожі, стягнув маску та піджак. Я хочу помсти, не хочу відчувати за неї сором чи невихованість, прагну чинити зло, тому додаю ліхтарику максимальної потужності, на яку здатен Samsung.

― Що ти тут робиш!?

― Сиджу, ― бурмотить хлопець.

― І давно?

― Десь хвилини дві.

Ай! То ось чого цей триклятий блазень лабіринти вигадував! Щоб тим часом сюди запхали оцього «хтось»! Клятий сир! Багно!

Я фиркаю кислим усміхом та сідаю. Варто заземлитися, бо казан уже кипить. Ну а що тут казати? Ліпше пропустити крізь тіло мелодію струнних інструментів. Класика заколисує та дарує душевний спокій, убезпечує мене від незаконних вчинків.

― Твій друг назвав мене сучкою, ― зрештою рикаю, бо якого біса це було? Га? Я четвертий рік працюю над особистими кордонами, а тут така лажа. Слід було одразу прописати йому двійку по пиці. Отак з кулака! А потім під коліно, на! Тварюка. Тьфу!

― Хто? ― він дивується. Я дивлюся поперед себе. ― Даніель? Це мій брат.

Бляха. Точно. На два роки менший братик. Чудасія! За два місяці активного спілкування цей паскуда навіть не назвав його ім’я. Аж такий був, трясця, зайнятий! По вуха в роботі!

― Значить твій брат козел та виняткове хамло.

Я досі п’яна, але маю огризатися та нападати, щоб не боятися. Просте правило. Плюс очі на мокрому місці, а горло стискає надокучливий спазм. Із зали долинає ніжне соло піаністки, і ці високі нотки б’ють краплями зливи по засохлому серденьку.

― Він має право захищати мене. Тут я його не спиню.

― А ти в нас потребуєш захисту! ― іронічно пускаю, поправивши маску. Схрещую руки на грудях. ― Бідолашний дорослий чоловік. Що ж я таке заподіяла тобі, га?

Тепер форкає Слиносмокт, але не менш розгублено, ніж раніше:

― Т-та ти буквально поцілувалася при мені з тим чуваком, хоча казала, що не шукаєш стосунків і боїшся такої близькості!

У мене відпадає щелепа. Я вичікую кілька секунд (муха до рота не залітає), а відтак:

― ШО!? ― отой усе, що можу виплюнути. Варто перезавантажити систему, перевірити код, оцінити отримані дані, внести в таблицю… ― Та коли я взагалі таке казала!?

― Юлія мені написала, ― спокійно пояснює Ростислав, а я зводжуся на ноги, навівши на чолов’ягу ліхтарик, щоб він не бачив мого переляканого обличчя. ― Агов!

― Яка до біса Юлія? ― крехчу.

― Наша спільна знайома…

― У нас немає, бляха, спільних знайомих! ― гарикаю.

― Але це твоя колишня однокласниця. Юлія Макійчук, яка…

― У мене в класі не було Юлій, трясця твоїй матері! ― топаю ногою. Мені треба подихати, Господи, мені треба вдихнути кисню! Свіже п-повітря… горілка! Так, точно, горілка мене врятує! Інакше кинуся з третього поверху, розіб’ю голову об бортик. ― Хто тебе сюди привів?

― Дівчина-акробатка.

― Звичайно, так… фу-у-ух…

Це абсолютно не важливо, абсолютно, бо! Я кладу телефон на огорожу, щоб ліхтарик світив у стелю. Тамую приступ, але вдається кепсько:

― Яке смішне ти вигадав виправдання! Дівчину вигадав, але, шкода, що так невдало! Мимо-о-о! У мене в класі не було Юлій, я не знаю жодної Юлії, я шукаю стосунки і я не боюся близькості. У мене немає подруг, які б знали наскільки відверті штуки про мене, і я поцілувала того псевдосвященника, прости Господи, імпульсивно та необдумано, бо це ти, трясця, маєш дружину та дітей, а сам водив мене за ніс, сволота пустоголова!