Сцена 4

Я наосліп мацаю дерев’яну підлогу, приймаю положення навкарачки.

Сходи за мною дивом зачиняються, склавшись назад у підлогу. Вони з’їдають останній промінь світла, бо кругом темно, немовби в смолі.

― Вітаю, вітаю… ― шепотить збуджений чоловічий голосок. Я відповзаю трохи в бік, а опісля остаточно зводжуся та задкую в стінку позаду, бо оце «щось» повзає навкарачки. ― Правило просте: коли в домі чужинець ― вимкни світло. Тільки ти знатимеш, де й що знаходиться.

― Бляха! ― я пересмикуюся всім тілом, як ніби вилізла з осінньої річки, та машинально видобуваю перцівку, але на чиєсь там щастя вмикається ліхтарик.

На матраці в куточку низької кімнати простягнула ноги акробатка. Їй років двадцять п’ять, вона смаглява й підпилює нігті. Це здається дуже рандомною дією.

За два метри від мене навпочіпки шкіриться блазень, наче під важками наркотиками.

Сраний сир.

― Багно, якого триклятого?.. ― вичавлюю, а мозок не ладен змиритися з тим, що затягнув тіло в пастку.

Блазень, вбраний у темно-червоний, схиляє голівоньку на бік. Він вирячує баньки. Його обличчя повністю покрите білим гримом із різким чорним макіяжем навколо очей і темною помадою, що розтягує вуста в смертоносний усміх.  

Я страхаюся клоунів та всіх до них подібних, адже це ті ще диваки. Проте, на відміну від інших людей, вони принаймні не прикидаються адекватними інтелігентами.

Головний убір у блазня високий, загострений, із чотирма відростками, що мають на собі дзвіночки. Навколо шиї ― величезний комір із прозорої тканини, а костюм має пишні штани та рукави.

Найхитріша палацова фігурка.

― Наші пожитки скромні, але просочені любов’ю…

― Закінчуй виставу. У нас п’ятнадцять хвилин перерви, ― огризається акробатка, яка ще хвильку тому вигиналася незгірше за дівчину з «Дзвінка».

Трико акробатки зачаровує: виконане в градієнті від тілесного зверху до глибокого чорного й темно-синього знизу. Верхня частина прикрашена візерунками у вигляді чорних гілок, що спускаються по руках і тулубу. Вздовж тіла та на ногах розсипані блискітки. Охайне личко також обліплене ними.

Вії настільки довжелезні, що аж незрозуміло, як це повіки не падають, як у Кеті Перрі, а дівоче волосся стягнене в тугий пучок і блищить через шари лаку. Біля неї тарілка печеної картоплі, сирний соус та баночка Revo. Отакої. Не дивно, що вона аж така худа, наче тріска, та гнеться у всі боки. Ставлю п’ять гривень, що також курить.

Чую, як знизу ширяють голоси гвардії, яка полює за місцевою газетяркою-злодюжкою. Ох… в-відчуваєте це?.. Атмосфера.

Кімната занедбана, а запах тут не з найкращих. Вікна ― якісь незначні прямокутні отвори ближче до стелі, яку вкривають дерев’яні планки. Стіни вапновані, а окрім матраца, заваленого лахами, тут купа м’яких подушок (з часів СРСР), ковдр і текстилю. Розрізняю тумбочку із лампою в турецькому стилі та дрібницями (йо-йо, пачка «Брізелі» й світлина в рамці). На стінах ― потріскані картини (думаю, поцуплені на звалищах). Навіть календар є, дарма що за 2022 рік.

Тридцяте вересня обвели колом.

― Хі-хі, ― гиготить блазень. Вії в нього домальовані поверх вилиць, довге волосся наче облили водою, через що воно рваними смужками спадає до підборіддя. ― Даруй, але в цьому звіриному є щось таке по-людському первісне, з чого часом не хочеться вибиратися.

І блазень легко зводиться на ноги. Дзінь ― дзвіночки на здійнятих носаках взуття.

― Це ваша потаємна кімната?

― Саме так, ― він складає руки за спиною та починає зажурливо походжати широкими кроками туди-сюди. Маленький годинник дрібно цокотить. ― Колись нас було троє… ― і блазень зводить змучені очі на календар. ― До того злостивого дня, коли клоун Жан пішов від нас у краще місце…

Мої очі округлюються, а губи розтуляються. Це дата смерті? Господи-Всемогутній, як я маю відреагувати на почуте? Сказати «царство небесне»? Дотепер не стискалася з подібним у власній біографії, хоча в теорії, звичайно, тямила, які фрази слід пускати в хід.

Акробатка хрустить кісточками на ногах:

― Він подавився чипсом і взяв вихідних. Відтоді публікує фото з африканських кущів разом зі своїм нареченим.

― О, ― пускаю, але дивний осад нікуди не зникає. ― Щось не так?

Момент ― і блазень знічев’я нависає наді мною та здіймає долоні з тремтливими пальцями. Тим часом бісові мацаки, що стирчать з його голови, торкаються моєї маківки. Фактично мій стан можна схарактеризувати як гіпнотичний. Я заклякаю.

― Ти знала, що слони завдяки подушечкам на лапах надзвичайно тихі істоти? Можна стояти лишень… за кілька метрів від них, вітер дмухатиме в іншому напрямку, довкола кущі, і ти ніколи не дізнаєшся, що вони там є.

― Дякую за інформацію, ― я відбігаю в бік, бо сердита акробатка з енергетиком та віями, як у моїх однокласниць у шостому класі, симпатизує більше за психа зі спрагою до порушення особистих кордонів.

― Слон кинувся за метрів десять від нього, бо біг до річки, але Жан згодом зніме про це короткометражку, присягаюся, ― зітхає жінка, потроху зводячись. Її тіло виглядає таким еластичним та тихим, але я тямлю, яка оманлива подібна краса, яка болюча та виснажлива подібна доля. ― Людям подобається драматизувати дрібниці та применшувати трагедії.