Сцена 4

Олександр тупотить за мною, наче трикляте каченятко за мамою качкою, та ніяк не перестане торохтіти про навчання на українській філології. Коли дізнається, що ми обидва на четвертому курсі, то раптом згадує, що неодмінно бачив мене в університеті. Йому б подихати свіжим повітрям, випити чаю або плюхнутися у фонтані на задньому дворі. Зовсім показився, бідолашний.

Я проштовхуюся повз кількох представників вищої знаті, несподівано гальмую, зачарована видовищем (Олександр влітає мені у спину, дезорієнтувавшись): чоловік у костюмі армійця та пухкій перуці походжає залою на ходулях заввишки з два метри. Люди не вимикають смартфонів, а частина так і чекає, коли він впаде.

Сподіваюся, ніхто на підпитку не накинеться на циркача. Ото вже еліта…

Уявивши цю сцену, я відмикаюся від реальності, а тому пересмикуюся, коли мене неждано-негадано хапають під лікоть.

― Це ти славнозвісна Ада, так? ― Ставлю десять гривень, що десь бачила цього високого чолов’ягу з овальним обличчям та чіткою лінією щелепи. Його коротке та пофарбоване в білий волосся не таке поширене явище серед хлопців. До того ж маска лиса та срібний костюм…

― Перепрошую? ― смикаюся, але даремно. Точно! Це ж той чувак, що теревенив із Михайлем-Ростиславом. Буквально відчуваю, який він дужий і точно налаштований недоброзичливо. Що один, що другий! Два покидьки, які водять жінок за носа! Один одружений та з дітьми, а цей що? Просуває проституцію? Розбещує маленьких дівчат? Чи хлопчиків!?

Люди розходяться по кутках зали, дехто спостерігає за дійством з другого поверху, де тягнуться поруччя та виглядають двері до бельетажу глядацької частини театру. З миті на мить стартує аукціон, задля чого, власне, й увімкнули частину світла, а різнобарвні прожектори втрачають свою перевагу. Тепер все блискучо-бежеве й гостям варто трохи покліпати.

Натовп достатньо п’яний, аби віддавати тисячі на благодійність та, звісно, лишати синці удвічі меншим жінкам.

― Е! Пусти!

― По-твоєму, нормально так чинити з людьми, га? Думаєш, якщо гарненька дівчинка, то можеш поводитися, як остання сучка?

Мій шок такий показовий, що сценічному гримові блазня до нього, як до Києва рачки.

― Дівоча логіка не перестає мене дивувати. Але страждають через неї чоловіки. Завжди вам легше перемкнутися з одного на іншого…

― Це вона, ― побіля нас припарковується жінка років сорока в сукні в стилі рококо та маскою фенікса. Її шию прикрашають довжелезні буси, а ще панна збуджено махає віялом, ніби з хвилини на хвилину знепритомніє. ― Вона брала гроші. І не в мене одної! Купа людей підтвердить, що ця неадекватна обкрадає гостей!

Два охоронці зі шпагами матеріалізуються поруч, і от я вже в ХІХ столітті, і з миті на мить мене поволочуть на шибеницю чи ешафот. Удушити чи відрубати? Не стає часу обрати, бо хтось тисячу разів тицяє мені пальцем по плечу.

Я повільно зосереджую скляні очиська на Олександрові.

― Ого, поглянь, ― він вказує кудись пальцем, а коли я скорено обертаю голову, то бачу, як у самому центрі спорожнілого залу Ростислав хапає дівчину за щелепи та привселюдно цілує, викликавши в сп’янілого натовпу овації, сповнені віри в істинне кохання.

З мене виривається істеричне скиглення.

Зоряну цілують.