Сцена 3

Поки йдемо, на нас рипається чоловік у масці, яка закриває верхню частину обличчя і має великі оленячі роги. Не найстрашніше з тієї погані, що тут водиться.

Головний хол осяюють кілька настінних бра у вигляді класичних свічок, але загальна атмосфера ― хоч в око стрельни. Відпустивши хлопця, я розриваю дистанцію та розмахую розпаленими руками. Підборіддя тремтить, а через стримування сліз м’язи шиї до такої міри напружені, що зрештою підстрелено скиглю.

― Оце так чудасія, ― чимчикує слідом «панотець». ― Мені цікаво, що трапиться зі мною далі. Віддатися життю та погоджуватися на все-все ― найкраще рішення за рік. Вимкнути думалку, і тепер життя ― малина.

Я опускаю п’яту точку на величні кам’яні сходи з двома симетричними маршами, що розходяться в різні боки й прикрашені кованими поручнями. Попри вібрацію від музики, ми доволі далеко, тож тут нікого немає. Час від часу курці виходять на двір або балкон, але загалом атмосфера якраз для інтровертів: поруч веселощі, а ти сидиш у коридорі.

― Він був таким милим, таким… зеленим! Зелений прапорець! ― віщаю, поки дві сльози пірнають з очей та жваво котяться щоками. Люд у залі рине в черговий танок разом із першими акордами піаністки. ― У нас було дофіга спільних тем, хоч і різних думок стосовно них! Розумієш? Це як любити «Атаку титанів», але одному подобаються єгеристи, а інший лишається на боці друзів Ерена. Ми дивимося ті самі фільми, читаємо ті самі книжки, ми слухаємо ту саму музику та навіть слідкуємо за стосунками Тейлор Свіфт! ― я судомно втягую кисень, набагато легший, аніж у залі. ― Ми обидва спочатку наливаємо молоко, а тоді вкидаємо пластівці. Як взагалі можна робити навпаки, алло? А ще ми фанати сиру в неадекватних кількостях. Особливо сиру-косички. Ми не любимо ложки, бо виделки значно зручніші, тому нам не дуже симпатизує суп. А коли ніхто не дивиться, ми так само їмо батончик Снікерс: шар за шаром, починаючи з верхнього, плавно переходячи до нижнього. Ми навіть ті самі вірші читаємо, ми…

― Ві́рші.

Я зводжу голову на свого цілувальника, який здійняв вказівного пальця. Через це він трохи втратив загальну рівновагу.

― Що?

― Ти сказала вірші́. Правильно робити наголос на перший склад. Ві́рші.

Якого?..

Я просто дивлюся на нього, наче отупіла за останні п’ять хвилин, а «панотець» собі рухає тонкими вустами, підбираючи необхідні для заплутаних думок звуки.

Бісовий темно-зеленуватий-коричневий. Триклятий сир. Діво Маріє, чому мені так не таланить?

― Ох… Я зовсім показилася з цими хлопцями.

― Не переймайся, я розумію. Люди нечасто заглядають у словник, тому…

― Та я не про це!!! ― вибухаю, а луна розноситься кам’яними стінами. ―  Знайшовся, бачте, Авраменко номер два!

Господи, аби й мені часом мати пихатість тих людей, які завше та у всьому виправляють інших у найнепотрібніші моменти. Страшно уявити, що підштовхнуло цих осіб на стежку надокучливості.

― Я таки Олександр, але не Авраменко, ― нарешті представляється молодик. Повз пробігає блазень з двома палицями від акробатичного стола. Дзенькають дзвіночки на кінцівках, а за мить слідом женеться акробатка.

Коли ця наркоманія дає тимчасове затишшя, зітхаю:

― У будь-якому випа́дку…

― Ви́падку. І краще казати «разі», бо... ― Тут Олександр помічає мої осатанілі очі, обрамлені вологою. ― Бути освіченим ― не злочин.

Блазень мчить назад, однак тепер акробатка примостилася в нього на плечах. В залі подібна поява викликає непідробний захват.

Дивне відчуття, наче стрінуся з ними знову. Ба гірше: комунікуватиму.

Останніми місяцями спілкування з людьми вийшло за рамки адекватного дозування, воно перестало заряджати та давати бажаний досвід, і я попросту хочу сп’яніти в дрова. І начхати, що алкоголь лише тимчасово позбавить від проблем (і ніякі це не труднощі, бо погано ― це погано, придурку) та ніколи не є їхнім рішенням.

Зараз я вчуваю гнучкість правил і ладна підлаштовувати їх під своє самопочуття. Хоч колись психологиня може подумати про себе, а не інших індивідуумів? Хочу напитися до втрати свідомості!

― То ти з ним не разом? ― Олександр робить крок на зустріч. ― Може, тоді ми б могли…

Я отетеріло зводжуся, поки соло туби додає ситуації комічної напруги. «Панотець» на силу стоїть, але однаково сіє тривогу, тому мої пальці лягають на поручень, а ноги готуються до втечі.

― Слухай, ти вже звиняй, але… але кінець кінцем це ти поцілував мене, тому я тобі нічого не винна (таки винна). І спати з тобою не буду. Одразу кажу.

― М-м, ― він щось обдумує, наче смакує, яку фразу виплюнути наступною, щоб точно пристрелити мене словом. ― А якщо я скажу, що живу прямо над книжковою крамницею? Багато заходів, зустрічей. Дівчата в захваті.

― Чудова пропозиція, і я впевнена, жінка… жінка цієї ночі, так би мовити, чекає на тебе в залі. Кілька з них точно поклали на тебе око.

― Справді? Можеш описати, як саме це проявляється?

Присягаюся, якщо він дістане блокнотик та ручку, я закричу. Отож, втамувавши слиновиділення та дихання, вирішую повертатися, бо кінець кінцем тягає телефон Зоряни, яка крутиться десь серед сп’янілого натовпу. Товаришка неодмінно шукає покірну газетярку.