Сцена 2

Поцілунок такого шаблону пробуджує овації. Повнісіньке богохульство, але я не перестаю подумки повторювати, що це лишень маскарад, розваги та вдавання. От тільки тепло десь посеред грудної клітини як ніколи справжнє. Або це гастрит прокинувся.

― Адо?

Багно.

Я відпускаю вологі (від коктейлю) вуста хлопця та стрічаюся з темними райдужками «священника». Мені не те щоб соромно, я досі не особливо вирізняю реальність скоєного, але чувак навпроти такий п’янючий, що з хвилини на хвилину вимкнеться. Він би поцілував мене знову, якби не ось це «Адо?», на яке шпарко повертаю голову.

Михайль-Ростислав власною персоною. Покидьок.

― Ростиславе? ― питаюся, тримаючи долоні на комірі… як там його звати? Мої очі повсюди, але не на чоловікові, що два тижні тому випатрав моє серце. Власний погляд настільки буденний, що, підозрюю, вдавання виходить занадто показовим, але віддаю собі належне: я досі не плачу, хоча й дрібно тремчу. ― І ти тут?

Це так тупо. Мені варто на нього глянути, але коли роблю це, то втрачаю самовладання. Його обличчя надто різниться від того, що споглядала на десятках відеоповідомлень. Воно інакше, живіше… об’ємніше?

― Т-ти… ― Ростислав зиркає то на мене, то на «священника» аж такими щенячими оченятами, що ладна проклясти свій егоїзм та приголубити цього бідолаху. Тропічний хлопчина з темними густими бровами, несиметричним обличчям, але божественним волоссям. ― Ви разом?

Ростислав у масці з «Привида Опери», що закриває половину обличчя. Бляха. Адо, отямся. У нього дружина та діти, він шмат учорашнього лайна.

― А хіба за целібатом це дозволено? ― цікавиться мій п’яний компаньйон, довгі пальці якого щось забули в моєму волоссі.

Підлітки вибігають з фотобудки, яка примостилася в куточку приміщення; окрім цього залою пересуваються кілька фотографів та відеографів.

― Так, а що? ― натомість смикаю підборіддям.

― О… ― його вуста смикаються. ― Ясно.

Ясно.

Ростислав: Взагалі-то мені подобається з тобою спілкуватися. Багато спільного, + поки я ділюся із тобою своїми думками, то в один момент знаходжу рішення для складних ситуацій.

Ада: Рада чути! Мені також дуже приємно з тобою спілкуватися!

Ха-ха! Спочатку він до жаху вперто відшукував можливість зустрічі, щоб швиденько перепихнутися зі мною, а коли запал остигнув, то згадав про дружину. Або знайшов більш податливу студентку, бо коли я взяла ініціативу у свої руки, його інтересу до моєї персони випарувався. Мої подальші пропозиції не отримували знакового фідбеку.

Скидалося, що я втратила його розташування, а опісля жодної реакції стосовно сумісного перегляду фільму чи партії у шахи (ми обидва фанатіємо від «Ходу королеви»).

Показуєш цим чоловікам свою зацікавленість, і вони тікають від відповідальності.

Ясно.

― Ну то ми підемо вип’ємо чогось смачного! З твого дозволу! ― кланяюся Ростиславу (однозначно зайве), і смикаю за собою податливого хлопчину повз двох охоронців у блакитних мундирах та помпезних перуках. Сподіваюся, Михайль-Ростислав спостерігає. Мій цілувальник ― голлівудський красень, об’єктивно симпатичніший за Слиносмокта, а тому точно викликатиме ревнощі та посіє невпевненість у собі.

Куди й поділася звична вечірня грайливість після пляшки вина!

Ада: Ти все вивезеш, добраніч.

Ростислав: Обійми мене.

Ада: Ну починається. Обійняла.

Ада: Все, йди спи, малий.

Ростислав: Покусаю.

Ада: Обов’язково.

Виродок.