Сцена 3

Різновид масок жахав. Помічаю на ниточках та паличках, деякі ховають всеньке обличчя, інші ― лишень очі, а якісь — одне око. Хтось вдягнув прості, однотонні, деякі видаються надзвичайно вартісними: медичний «Чумний лікар», фантазійна з рогами, готичні з мереживом, позолочені, чорно-білі, з пір’ям, з камінням та стразами, маски-черепи. Краще б оплатили мені семестр у гуртожитку. На четвертому курсі щось геть не весело.

Зоряна вкидає телефон разом з особистими штучками до громіздких кишень мого важкого пальта. Надійно. Нахіба носити сумочку, коли є покірна рабиня в образі газетярки?

На мені довгий темно-сіре пальто, а під ним ― коричневий жилет і світла сорочка, рукави якої трохи виглядають з-під верхнього одягу. Волосся стягнула в косу та сховала за коміром. У висновку я вдало пасуватиму до центральних сходів та з математичною точністю вмощуся в куточку на підлозі.

― Боже, поглянь! Хоч би не заплакати від краси!

― Синдром Стендаля.

― Аби не стокгольмський, ― відмахується вона, а я розумію, що Зоряна ні чорта не вдупляє. Щастить людям, які вміють задобрити викладачів компліментами чи іншим підлабузництвом.

Отож про синдром Стендаля: стан, коли мистецтво настільки сильно діє на людину, що в неї може закрутитися голова, з’явитися сльози та пришвидшене серцебиття.

Довкола тисячі можливостей для Зоряни пофоткатися побіля мармурових стін з декоративними арками, ліпниною й нішами (там тусуються античні статуї). Палацова зала, скромніше не скажеш.

Це матиме поганий наслідок для моєї психіки, якщо не перехоплю віжки ситуації у свої руки.

Проте й сама мушу проаналізувати простір для полювання: освітлення кришталевих люстр та прожекторів має золотаво-червоний відтінок, що створює атмосферу святковості та додає відчуття маскараду.

Я бавлюся з простим хрестиком на шиї, пригальмувавши біля піраміди з келихів для шампанського. Чоловік у смокінгу, рукавичках та чорній масці наливає ігристе до верхнього келиха. Рідина поступово стікає вниз, заповнюючи нижні ряди. Чимало телефонів фільмують цю мить, тому офіційно я впадаю в лапища фази «Адо, дай телефон», «Адо, сфотографуй», «Адо, забирай телефон», «Адо, дай телефон»…

Ми з Ростиславом неодноразово обговорювали цю урочисту подію: королівський вечір джентльменів та дам у блискучому вбранні. Ох, я згадала його ім’я? Ім’я чоловіка на чотири роки старшого від мене, який друкував сотні повідомлень на день, а тоді зник, наче хто луснув повітряну кульку? Стоматолога із жагою творити?

Слиносмокт. Слиновідсмоктувач. Клепаєте?

Полишаю пальто Зоряні в гардеробній. Товаришка почимчикувала кудись вглиб натовпу, щоб потупцяти вперед-назад на срібних підборах, які лозами огортають її литки до колін.

Зоряну спокушає миска з пляшками шампанського, а очі, сповнені любові до прекрасного, приваблює поєднання білих свічок та червоних троянд на встелених білою скатертиною столах із закусками та канделябрами. У кількох порожніх склянках вкладені рубінові троянди, тому Зоряна дістає одну з таких, вкладає собі до волосся (чарівна східна принцеса), а місткість наповнює джином.

Ну знаєте, часом люди цілеспрямовано йдуть на якісь заходити, завчасно попереджаючи компаньйонів про те, що нап’ються в дзуськи. Цікаво, що моє оточення магічним способом сформувалося з творчих особистостей. Якщо не такі люди врятують світ, то ми точно всі зогниємо в темряві та цинізмі.

Гнучка дівчина в трико, яке скидається на зоряне небо, виконує паранормальні трюки на акробатичній стійці, тому я роззявляю рота.

Якимось чином мій ланцюжок розчіплюється, і я помічаю, як хрестик дзенькає об мармур. Ці ланцюжки за п’ять гривень на барахолках ніколи не вселяли довіри. Доводиться нахилитися, але інші, довші пальці спритніше підхоплюють втрачений ланцюжок. Моя долоня випадково торкається блідої шкіри, а коли зводжу голову, то бачу...

Католицького священника?

― О боже... ― зривається з вуст, наче собака з ланцюга.

― Не зовсім. Певніше, отче.

Молодик мого віку вбрався в традиційну рясу чорного кольору з ґудзиками спереду. На шиї видно білий комірець, а поверх ряси він натягнув короткий наплічний плащ-накидку ― пелерину, якщо вдаватися в термінологію, ― що додає урочистості. На грудях висить хрест на ланцюжку, а в руках священник тримає Біблію.

― Ви насправді священник?

― А Ви насправді біднячка?

― Ще б пак, ― забираю хрестик. ― Але цей костюм жебрачки дорожчий від сукні, яку затримує Китай.

Поки панотець сканує мене темними очима, він утримує широку усмішку з дрібкою зухвальства. Обличчя в нього гостре, бо і сам він більше стрункий та витягнутий, ніж широкий та м’язистий. Маска (що не дивно) відсутня. А от що справді дивно — так це те, що таких, як ми, насправжки багато. І через це наш гурт (хоч і з незнайомців) не виглядає таким чудним. Ми радше стаємо частиною гостей, які просто вбралися в когось іншого. Дивацтва єднають.

― По правді цей костюм я знайшов у гардеробній, бо на мій фрак пролили вино.

Цокаю зубами, озирнувшись без потреби:

― То була вампірська кров, присягаюся.

― Хіба зробиш це на Біблії.