Сцена 2

«Ромео та Джульєтта», «Привид Опери», «Щоденники вампіра» (це таки історія Стефана Сальваторе) ― це завжди про маскарад. А як щодо Венеціанського карнавалу, маскараду в Новому Орлеані чи Віденського балу-маскараду?

Маски-маски-маски.

Було питанням часу, коли українська еліта розгорне щось подібне. Тож наразі маю два запитання: яким робом я дотична до української еліти й що робити, коли наші сім’ї аж ніяк не Монтеккі та Капулетті, а хепі-енду перешкоджатиме власне глупство?

***

― Я просто не вірю, що він ось так легко викинув мене зі свого життя! Два місяці ми вели листування в усіх соцмережах із сьомої ранку до години ночі; два місяці ми ділилися таємницями та... та ― Господи пробач мені наївній ― я плакала про свої негаразди йому в голосових повідомленнях. Ти розумієш, який це рівень? Але два тижні тому, коли потенційна зустріч була зовсім близько, він просто взяв та звів усе спілкування нанівець! Скотина! Погань! Погрався зі мною, потішив чоловіче самолюбство! Ну звісно, дурненька дівчинка мліла від його охриплого баритона в ранкових повідомленнях! Він знав, що робить. Вони завжди знають, який вплив несуть на мені подібних, завжди! Але ж у нас навіть немає спільних знайомих, тому, очевидячки, йому навіть соромно ні перед ким не буде! Так і знала, що ці онлайн-знайомства ― лайно! Чоловіки ― лайно. Вони зухвалі, цинічні, вони ― синонімічний стовпець до слова «йолоп».

― Як я вже казала раніше: принаймні він не повинен тобі грошей, ― провадить Зоряна, скидаючи пальто, оздоблене хутром. Її підбори розбризкують воду в калюжах, де бовтаються жовтогарячі листочки. ― Настя досі не повернула мені дві тисячі. Вчора я нагадала їй та отримала ― далі цитую ― «Я пам’ятаю. Ти ж розумієш, що якщо я дотепер цього не зробила, то значить я не знаю, звідки мені зараз взяти гроші. Якщо так сильно треба, то надсилатиму частинами». Кінець цитати.

― Люди такі тупі.

― І не кажи.

― Люди так туп.

― Багно.

Але народе... ну погодьтеся: усі величні історії кохання не починалися з непорозумінь. Хіба ні? Для гарного сюжету одному (або одразу двом) з персонажів варто натягнути маски висококласних довбнів, через що книжка читачів неодноразово летітиме в стінку.

Не відходимо далеко від теми, бо сьогодні в місті ще те дійство: бал-маскарад. Інакше кажучи, у бальній залі театру збираються кілька сотень перевдягнутої молоді, що має зайві 600 гривень та костюм з нотками естетики (що занадто романтизовано) минулих століть.

Я не буду ставати перед дзеркалом для абзацу про свою фізіономію. Скажу по простому: коли хто чув, що спілкувався з дівчиною, яка ніби зробила операцію зі зміни статі, то це я ― Ада. Бас ― також про мене. Як і спокусливий погляд, легкі кучері чи саркастично здійнята брова (набута навичка).

Я знаю чимало про людську психологію та як не припускатися чужих помилок, але водночас переконана, що навчитися чомусь можна винятково на власному досвіді, бо теорія ― та ще маячня без пережитого.

Легко засуджувати жінок, що повертаються до колишніх — аж поки сама знову не кинешся за яскравими емоціями, стерши з пам’яті гірке.

Я вважаю найцікавішою грою судоку, ненавиджу криваво-червоний, але фанатка грубого темно-зеленувато-коричневого кольору.

― Багно, ― каже Зоряна.

Так, дійсно багно. Ну тобто болота та трясовина становлять вагоме значення в природі, але в цивілізації це справді багно. Я про своє життя. Якби сиділа на дереві у лісі та смакувала собі банан, користі несла б більше.

Далі поясню свій реалізм. Ми з Зоряною побіля помпезного театру з гладенькими колонами та вирізьбленими статуями при головних сходах з балюстрадою. Довкола готичні ліхтарі, блискучі автівки, а зсередини лине приглушений гомін. Там я виконуватиму роль клоуна.

Я вбралася безхатьком. Ні, справді. Хрещена фея десь посіяла мій штанний костюм, а певніше Китай затримував відправлення, тому сьогодні я жебрачка в картузі тогочасного газетяра. Маски я не маю, але окрім мене без неї також будуть працівники: прислуга, блазні та циркачі. Тож злитися з робочим класом (особливо баристі на пів ставки) не становитиме проблеми.

Ростислав: Не «проблеми», а труднощі та виклики.

Багно!

― Я просто пофоткаю тебе, а потім вип’ю чогось дорогого, ― зрештою вирішую.

Попри переджовтневий вечір, вітерець на диво бажаний, але облисілі гілки нагадують про наближення осінньої депресії. Пф! Вимагаю медаль, бо давно бовтаюся в ній.

― Нап’юся, а потім точно заблокую Слиносмокта, поки він це не зробив. Більше не писатиму йому перша. Відпишуся. І не писатиму ніколи-ніколи.

Я неодноразово робила це під час наших останніх односторонніх комунікацій. Добре, що таки не позичила свою книжку, бо він неодмінно з тих диваків, яким в падло повернути позичене.

Слід почати ставити персональні печатки.

― Я не в силі тебе зупинити. Найкраще що можу зробити ― дозволити самостійно прожити досвід, ― віщає Зоряна, як і годиться студентам-психологам.

Товаришка розглядає себе в екрані побитого Samsung (от вам і естетика студентського життя). І чим ми думали, коли йшли в педагогічний на психологів?