Глава 56

Ірена перевела дихання. Руки у неї трохи тремтіли, але Деніза була поза небезпекою. Поки що! Відьма витягнула з торбинки ще один мішечок і опустила в нього пальці. Набрала щось сходе на сіру золу чи попіл з гірким запахом. Кинула дрібку під ноги.  Коло, яке оточувало ліжко, спалахнуло та одразу згасло і тільки тепер Нолан насмілився перетнути межу. 

Він зупинився за спиною у відьми і обійняв за плечі. Притягнув до себе, відчуваючи легке тремтіння. 

– Вона боролася, – пошепки сказала Ірена. – Не знаю, хто такий насправді Дірк, але його дочка отримала страшну силу. 

– Я бачив очі, – хрипко відгукнувся Нолан. 

Згадуючи про це, він відчув, як мороз пішов по шкірі, але Ірена вже себе опанувала. Потроху звільнилася і потерла долоні одна об одну.

– Думаю, він відчує, що я вирвала нашу дівчинку з його гидких лап. Нам треба попередити Тідвульфів. Розкажи їм все, Барт до тебе прислухається, а у мене є ще одна незавершена справа. 

Ірена вже збиралася йти, але Нолан впіймав її за рукав.

– Зачекай, що ти збираєшся робити? 

– Поговорити з дівчатами, які тут ховаються. Поки у вас будуть збори, я певна, що їх знайду. Майже не сумніваюсь, що Хлоя не єдина з тих, хто зник і кого продовжують марно шукати. Не хочу, щоб їх стало ще більше!

– А хіба Хлоя тобі все не сказала? Це був її власний вибір, якщо вона тут щасливіша…

– Ти правда так думаєш? Що можна знати, коли тобі вісімнадцять? Вони ше майже діти, це перше кохання і їм не дали вибору, поставивши мітку, хоча… Я  знала, що ти скажеш щось подібне. І не просто так радила тобі триматись від лісу подалі, бо тебе тягне до своїх! Ти починаєш виправдовувати тих, хто йде за своїми інстинктами!

– Це більше ніж інстинкт, – Нолан раптом стиснув Ірену в обіймах, не даючи ворухнутись. – Ти могла давно знайти собі когось і я також, але це буде просто погана підробка. І ти добре знаєш чому, – його дихання обпалювало, а губи потроху рухались від маленького вушка з срібною сережкою вниз – до шиї, де ховалась його мітка. Уникнувши чергової небезпеки, вовк в ньому подав голос і хотів взяти своє. – На жодну жінку моє тіло не відгукнеться, як на тебе, Ірено, але це не головне. Якщо знадобиться… ти це знаєш, я віддам за тебе життя і мені не буде шкода.

Вони разом зробили кілька кроків назад, поки відьма не відчула, що впирається в грубий дерев’яний стіл. Каганець колихнувся і вогник на ньому на мить згас. В темряві було чути тільки дихання Денізи, яке поступово ставало рівним, аж поки вона раптом не подала голос.

– Де я? 

Ірена відштовхнула від себе Нолана, ще відчуваючи смак його поцілунку. Перетнула тісну кімнату і нахилилася до Денізи.

– Тихо! З тобою все гаразд, ти в безпеці!

– Я вас пам’ятаю, – пересохлими губами промовила дівчина. – Ви лікарка?

– Можна і так сказати, – відьма простягнула руку за кухолем з водою, щось прошепотіла і над ним на мить з’явилася ледь помітна хмарка туману. 

Нолан міг тільки гадати, що вона зробила – стерла страшні спогади, замінивши їй іншими, чи просто навіяла спокій. Хай там як, після кількох ковтків Деніза скинула з себе шкуру і сіла на ліжку. 

– Що це за місце?

– Я поясню тобі пізніше. Зараз краще скажи: що ти пам’ятаєш останнім? 

Двері рвучко розчахнулися на половині її фрази і в кіманту увірвався Блас. Відштовхнув руку того, хто його утримував, але одразу потрапив в лещата до Нолана.

– Відпусти, я не буду більше стояти за дверима! – погрозливо попередив Блас і перевів погляд на свою обраницю. – Денізо, вовченя, не бійся. Ти правда в безпеці, я привів тебе додому, як і обіцяв!