Глава 45

Йти самостійно Блас не міг. Нові рани додалися до старих, а під час зворотної трансформації він втратив залишки сил. Просто лежав на снігу обличчям до неба і притискав бік.

Еванс в бійці майже не постраждала, може тому що її друг взяв удар на себе, чи тому що просто була спритнішою. Єдине, що видавало недавню сутичку – довга подряпина на щоці, аде дівчина не звертала на неї уваги. Вона теж повернула собі людську зовнішність, підповзла до Бласа і підняла його голову. 

– Скажи що-небудь! – в голосі вперше за весь останній час промайнув страх. 

Він відповів дуже повільно, хрипко, бо дихання досі збивалося. 

–Ти мала рацію, від мене небагато користі, але ноги здаться залишились цілими і те, про що ти казала теж. 

– Бовдур! – крізь сльози вигукнула Еванс і повернулася в бік відьми, що стояла неподалік. – Ти йому допоможеш? Врятуй його! 

Ірена не поспішала відповідати. Вона, як і вовчиця, легко здогадалася, в чому справа. Нерозділене кохання! дідько, навіть тут в світі перевертнів діяли ті самі закони. Блас обрав іншу, ризикував заради неї, привів з собою до зграї, але для цієї вовчиці нічого не змінилося. Кожна її клітина кричала про те, що бажає бути поруч з Бласом. Особливо зараз, коли він був пораненим і слабким. 

– Перш ніж я щось зроблю, скажи, що ви тут робите? Навіщо ти взагалі його привела? 

– Блас стікає кров’ю, – Еванс показала маленькі ікла. – Зараз не час для розмов!

Нолан поклав Ірені на плече руку. Важку, наче нагадування про їх недавню розмову. Вона вже двічі рятувала перевертнів і той, що зараз лежав на снігу, точно не заслуговував загибелі.

– Допоможи йому, – тихо промовив він.

–Тому що ти йому співчуваєш? – кинула вона, не повертаючи голови. – Відчув рідну кров? 

– Ні, просто я подумав, що без нього Деніза точно не виживе. Їй винесуть вирок. 

Еванс досі чекала, але тепер зняла куртку і поклала під голову Бласа. Потім підійшла до відьми.

– Що ти хочеш за допомогу? – вона заговорила ні як просителька, а з викликом, стискаючи руки в кулаки. – Грошей у мене немає, ми ними не користуємось, тоді що? Вовчу шкуру, щоб на застелити підлогу? Якщо так, нічого не вийде, свою я не віддам і його також, тобі доведеться вбити нас обох! 

Відьма обмінялася довгим поглядом з Ноланом, наче хотіла сказати: “Бачиш” ? Потім зітхнула і розправила плечі, щось беззвучно прошепотіла. Нолан відчув, як по шкірі наче пробіг електричний струм, змінилося саме повітря навколо них.

– Що ти робиш? – прошепотів він відьмі на вухо.

– Вчу, – відповіла вона недбало. – Декому варто нагадати, що я не якась дівчинка, що заблукала в лісі і зайшла на їх територію.

Еванс набридло чекати, вона зірвалася з місця, але при першому ж кроці її відкинуло назад. Вовчиця боляче вдарилась об стовбур дерева і загарчала, але швидко оговталась і підвелась на ноги. 

– Хочеш ще щось сказати? – промовила Ірена. – Якщо більше нічого, крім погроз, то я дещо нагадаю. Поки що я нікого тут не вбила, а ось ви з Бласом привели за собою хижака. Ви перетнули кордон, то хто з нас повинен диктувати умови? 

Еванс озирнулась на темну постать, що лежала позаду неї на снігу.  

– Ти права. Ми порушили кордон, але для цього є причина і тобі точно буде цікаво дізнатись яка. 

– Я знаю, – спокійно відповіла Ірена. – Причину звати Деніза, а от ви не все про неї знаєте. То що, будемо далі торгуватись чи ти погодишся допомогти нам, а я твоєму вовку? 

– Гаразд. Все що зможу, я для вас зроблю, даю тобі слово! 

– Чув? – не повертаючи голови до Нолана спитала відьма. – Ти свідок, забери його і неси в дім!  

Свідок! Відьма не думала, що колись їй доведеться скріпляти договір з вовками. Так, як її навчили в ордені. 

– Перевертні не вміють брехати так, як люди, затям це назавжди! Людина дає слово й залишає собі шпарину. «Обставини змінились», «я мав на увазі інше», «він сам винен». Ми вміємо пояснити собі будь-що, але вовки інші. Якщо колись тобі доведеться взяти з них слово, запам’ятай, що воно тримається на крові. Але для цього його скріплює свідок.

– Свідок?

– Той, хто скріплює обіцянку. Через нього всі вовки знатимуть, якщо слово порушили, вовк стане вигнанцем, а такі ніколи не виживають в лісі. 

Тоді Ірена вважала це казками, старою легендою, однією з тих, які записані в числених манускриптах. Лише згодом, вона переконалась, що відьми мають рацію. Орден порушував домовленості, коли це було вигідно. Люди, яких вона охороняла, брехали їй у вічі. Але вовки… Вовки, за якими її вчили полювати, жодного разу не обманули.