Глава 37

Куртка Ірени впала з плечей і вона відразу опинилася на тісній, маленькій лавці. Від близькості до Нолана у відьми перехопило подих, ніби вона довго бігла до вершини і добралася до неї.

– Ти з глузду з'їхав? – долоні вперлися в груди, на яких ще виднілися білі шрами, що тільки-но загоїлися. – Відпусти!

 – Ні. Вважай, що в мене поїхав дах, ти ж попереджала, що так буде.

Нескінченно довгий поцілунок розбудив у Ірени гостре, неприкрите бажання. Воно нахлинуло, збуджуючи кожен нерв. Слів було не розібрати - щось вона шепотіла, допомагаючи скинути одяг. Тісна хатина раптом стала такою спекотною, ніби зараз був розпал літа і їм не було потреби ховатися під хутряним покривалом.

Хранителька більше не робила спроб звільнитися з його рук, навпаки! Зазвичай відьма, як і всі подібні до неї, брала ініціативу на себе: використовувала чоловічу силу для власного задоволення, вбирала її, викачувала, зовсім забуваючи про самого партнера.

 З Ноланом все сталося інакше – тепер він поводився, як жадібний власник, а Ірена піддавалася, провалюючись у блаженну порожнечу. 

– Зупини мене, якщо я раптом…– домовити Нолан не встиг, з його горла вирвався придушений глухий стогін задоволення. Здавалося, відчуття справді межують з божевіллям, бо однієї миті його зуби зімкнулися на плечі Ірени – так близько до пульсуючої жилки на шиї, так ризиковано! 

Вона скрикнула, але не від болю, а від потоку жару, що пройшовся по всьому тілу до кінчиків пальців. В їхній близькості було щось від двох неприборканих тварин і коли їх нарешті відкинуло в реальність, Ірена довго лежала нерухомо. Прислухалась до того, як заспокоюється серцебиття її вовка і до себе самої. 

Все пішло не так, як треба! Колись давно бабуся розповіла їй про те, що чекає на жінку, яка потрапила під владу перевертня. «Щоразу він буде різним: жадібним, ласкавим, слухняним чи диким. Він не дасть тобі піти, тож бережись! Після нього ти не захочеш нікого іншого!» Вона мала рацію – це й було те саме божевілля, найнебезпечніше для відьми. 

– Пробач, – Нолан поцілував слід на її шиї, вдихаючи солодкий запах її шкіри. 

Замість відповіді вона запустила пальці в його волосся.

– Не вибачайся, я сама винна. Знаєш, чому? – прошепотіла вона, трохи помовчавши. - Бо я хочу поставити навколо будинку пастки, накрити його куполом, перенести на безлюдний острів і залишитись з тобою.  Але я не можу! Ми не можемо, Нолане! 

Вона вислизнула з ліжка і почала збирати одяг, більше не дивлячись на коханця, який спостерігав за нею, не рухаючись з місця. Тиша в будиночку зависла надовго, поки її не порушив низький голос Нолана.

– Я хочу дещо прояснити, дай відповідь мені на запитання, – його темні очі пропалювали Ірену наскрізь.

– Можеш не питати, – вона відвернулася до крихітного віконця. – Відповідь: “Так”. Я кохаю тебе, Нолане. Відьми теж можуть любити, навіть якщо ти в цьому сумніваєшся! Але лишитися з тобою я все одно не можу!

– Зараз я почую щось про обов'язок хранительки, – у його словах явно звучав сарказм.

– Звісно! – вона різко повернулася з палаючим обличчям. – Якби я його не виконувала, тебе б не було в живих! І зараз від мене, від нас обох залежить життя ще однієї дівчини!