Глава 34

Тепер Нолан рухався навмання, орієнтуючись на вовчий слух та зір, вловлював запахи і ледь помітні тіні на снігу. І чим далі він відходив від хатини, тим більше здавалося, що ліс ожив. Птахи, яких злякала присутність перевертнів, зграями пролітали над головою, струшуючи з гілок оберемки снігу, звірина дрібнота теж намагалася забратися подалі. 

Ще крок  і до вух донеслося завивання... новий голос, який він не чув раніше. Нолан поспішив, але незабаром змушений був сповільнити крок. Сніг був поцяткований слідами – вовчими та людськими. Тут побувало щонайменше троє, а ще хтось намотував кола на відстані. Нарешті він знайшов і місце події – розкритий капкан, у який нещодавно потрапила чиясь нога. Плями крові на снігу вказували напрям – трійця пішла в бік селища, але потім один з них начебто розчинився в повітрі. Не перетворився, залишаючи звірині відбитки, а просто зник!

Нолан нашорошився, відчуваючи, як по тілу пробігли мурахи, бо вловив запах. Звіриний, хижий, того, хто ховався за спиною, а цей “хтось” уважно за ним стежив.  Він витяг ножа і вклав його в долоню, готовий до раптового нападу  – якраз вчасно, бо з найближчих чагарників ліщини почулося приглушене гарчання і це був хтось чужий.

Не Тідвульфи! Перевертні з селища не наближалися і не нападали на нього, він теж зберігав нейтралітет, хоча стежив за кожним кроком зграї. Довго міркувати над цим не довелося, одна мить –  і величезне тіло, заросле густою шерстю, збило його з ніг. Зав'язалася коротка боротьба, кілька разів блиснуло лезо ножа, жалібне скиглення змінило гарчання і Нолан насилу скинув з себе пораненого.

Вовк був чижинцем. Весь клан Тідвульфів мав чорне забарвлення та яскраво-жовті очі. Ця істота була сірою – сіль з перцем, брудна и скуйовджена. Перевертень продовжував хапати повітря пащею, але поступово все більше набував схожості з людиною. Нолан  важко підвівся і підібрав дробовик. Він постраждав від пазурів, які розірвали одяг та залишили на шкірі глибокі порізи, але зуби звіра не дотяглися до шиї. Тепер він  прицілився в серце невідомому і хрипко заговорив першим.

– Ти на чужій землі, тому я спитаю лише раз: “Хто ти такий”?

– Моє ім'я нічого тобі не скаже, – перевертень прикривав волохатою рукою рану в боці. – І я тебе не боюся!

– Даремно. Я знаю куди цілитись, а на ножі срібне напилення, так що або ти скажеш правду, і я дам тобі час відповзти звідси подалі і зцілитися, або… Я доб'ю тебе на місці. Говори!

– Скоро це ліс буде нашим! А потім і місто… – хижак моторошно засміявся, очі закотилися і з рота повалила піна.

Стіляти не довелося, дози срібла вистачило, щоб отруїти його вовчу кров. Нолан опустився на одне коліно і підняв голову перевертня.

 – Хочете війни? – він стиснув пальці.

– Ні, нам потрібна… – перевертень не договорив і його голова безсило впала, а з пащі вирвався останній подих.

– Деніза, –  закінчив Грег.

У нього попливло перед очима. Амулет працював відмінно, але отрута була на кігтях хижака і вже струменіла по крові. Наповнювала навколишній простір неіснуючими образами. Чорні стовбури викривлялися і почали рухатися, поруч виникали і зникали тіні людей і тварин, з кущів дивилися жовті очі давнього ворога, а в голові звучав голос, що належав Ірені. Слова були нерозбірливі, вони то долинали здалеку, то зовсім губилися серед шуму гілок і завивання вітру, доки, нарешті, щока Нолана не торкнулася холодної поверхні снігу.