Глава 29

Коли вони нарешті дісталися до місця, виявилось, що сторожка майже потонула у снігу. Її будували понад сто років тому: колоди поросли бурим мохом, дах покосився, а вікно майже вросло в землю. І все-таки це було житло, причому з міцними дубовими дверима, які не так просто зламати. 

З боку обістя було зовсім непомітним – знайти його, просто проходячи повз було не так і просто. Це не захищало від вовків, але від поліції на чолі з Купером прикривало відмінно

Нолан зупинився першим.

– Чекай тут, я перевірю, чи немає у нас непроханих гостей.

Він не називав речі своїми іменами, але відьма зрозуміла, про кого мова. Вовки могли ховатися тут знову, як того разу, коли Нолан випадково заблукав і потрапив у пастку. Могли просто чатувати поруч. Ірена теж прислухалась. Пусто! Вона не відчувала ні запаху, ні ефірного сліду, який залишали хижаки. 

–Тут нікого немає, – промовила вона Нолану в спину. – Блас не повів би нашу дівчинку сюди, у нього точно є інше місце. Щось надійніше, кули люди взагалі не заходять.

Нолан нічого не відповів. Він так і тримав наготові добовик, поки не обійшов дім, заглядаючи у вікна і перевіряючи свіжі сліди. Тільки потім наблизився до дверей, помацав над ними, щоб знайти ключ і відчинив замок. Самі двері піддалися не одразу, здоровань навалився на них плечем. поки дерев’яні стулки зі скреготом не розчахнулися. 

Він обтрусив сніг з чоботів та ступив череш поріг. Озирнувся – все залишалося на своїй місцях, але навколо панувала напівтемрява і був дуже холодно – хата промерзла наскрізь. 

Ірена зайшла слідом, зняла рукавиці і потерла долоні, зігріваючи диханням і спрямовуючи енергію на задубілі пальці. Чомусь тут, в глибині лісу було набагато холодніше в порівнянні з містом і вона навіть подумала, чи не магічна це дія. Такий собі щит, щоб люди не сунулись куди їх не запрошують. 

 – Одягни! – Нолан не брав такого до голови. Він стягнув з лави товстий кожух з овчини і накинув на плечі своєї супутниці – Зараз розведу вогонь.

– Зачекай! Я не думаю, що ми можемо зараз себе видавати. Дим помітять одразу. 

– І що ти пропонуєш? – він так і застиг з кресалом в руках. 

– Побачиш!

Це були чари, які відьма використовувала вкрай рідко – магічний вогонь, який міг горіти без диму і давав дуже багато тепла. Те, що він при цьому забирав багато її сил, Ірена не стала казати, просто зібрала хмиз, звалений в кутку, кинула в грубу і зробила звичний рух пальцями. Прошепотіла закляття, випускаючи вогняні кульки. Хмих спалахнув, було чути навіть тріск, але те, що полум’я не справжнє він відчув одразу.

– Давно хотів тебе спитати, - поцікавився він, відірвавши погляд від червоних язичків, що танцюють по хмизу. – Що ти відчуваєш, коли граєш із вогнем? Мені завжди здавалося, що це неприємно. 

– Багато, - вона відповіла не одразу. Рука з гарячими кінчиками пальців доторкнулася його холодної щоки. – Ти забруднився сажею, і замерз не менше за мене.

Тепер кільце її рук обвилося навколо його шиї і тепло заструменіло по спині, поступово поширюючись по всьому тілу. Відчуття було схоже на ті, які дарує гаряча ванна, наповнена ароматом диких трав, одночасно гірких і солодких. Не віддаючи собі звіту, Нолан притягнув Ірену до себе, обійняв однією рукою за талію, а іншу запустив у густе, руде волосся. Теплий потік, що струмує по жилах, став ще гарячішим, здавалося, він трохи вібрує всередині і постійно прискорюється.

– Відчуваєш? – шепіт торкнувся вуха і залишив слід мурашок на шкірі. Гарячі хвилі тепер накривали їх обох

– Більше, ніж ти думаєш…

Нолан стиснув її і обіймах, затамував дихання, відчуваючи лише одне  бажання - стягнути всю цю купу непотрібного одягу і підкорити відьму собі. Потайна частина його натури, захована глибоко всередині, подала голос і розбудила бажання, з якими важко було впоратися.

– Нолане, - прошепотіла вона, намагаючись відсторонитися, – задушиш!

– Тільки не кажи, що ти мене боїшся. Я не зроблю тобі боляче.

Це були не просто слова, Нолан відчував її напруження та прихований страх. Вовк не завдасть шкоди своїй половині, але «необернений», може піддатися інстинктам і стане смертельно небезпечним. Їхнє кохання було ходінням по лезу бритви. 

Тільки одного разу вони переступили заборонену межу, і Ірена довгий час не могла забути ту шалену ніч. Нині все повторювалося. Їх поєднувала магія крові і вона все більше подавала голос. Зараз вони нічого не помічали навколо, не чули тихих кроків і не бачили тіні, що промайнула за вікном. Хтось невидимий безшумно підібрався до житла і також непомітно зник, залишивши неглибокі сліди, що ведуть у хащі.