Глава 27

 – Прокляття! – Ірена дала нарешті вихід магії, що пекла пальці, та мало не підпалила всю округу, поки рука Нолана важко лягла їй на плече. Вже не вперше він допомагав опанувати себе, але відьмі від цього не стало легше, навіть навпаки. – Я не повинна була її відпускати, це був наш козир! Де тепер їх шукати? Цей дурень Блас не уявляє, кого обрав за наречену і яку небезпеку приведе за собою!   

– Знайдемо, – спокійно відповів Нолан - У нашому розпорядженні два дні до повні, ще є час. Пішли в машину, нам все одно немає сенсу тут стирчати! Не хочу, щоб довелося розбиратися ще й з іншими, якщо вони нас почують. 

Ірена деякий час стояла і дивилась в гущавину, за якою зникла її підопічна, але нарешті змушена була погодитись, чекати дійсно немає чого. Вона повільно повернулась до машини і сіла на пасажирське місце, на автоматі пристібнулася. Мовчанка давила на нерви і вона першою її порушила:

–Ти точно знаєш іншу дорогу?

– Сумніваєшся? Можу зняти амулет, тоді ми ніколи не заблукаємо. Вовки відмінно орієнтуються.   

Ірена відчула те, що їй дуже не сподобалось. Близькість до повні, ліс, зграя поруч діяли на Нолана сильніше, ніж хотілося б. Поки що він тримався, але тут – під відкритим небом небезпека щохвилини зростала. Їм треба було сховатися, байдуже де, хай навіть в напівзруйнованому будинку, аби у нього були стіни і двері, які можна запечатати магією. 

– Давно не бігав на чотирьох по снігу, чи думаєш, що тебе приймуть у клан з розкритими обіймами? Я б на це не розраховувала, бо ти не Деніза. Тобі доведеться битися з їхнім альфою, а я… не дуже хочу тебе втратити! 

Нолан не відповів, він продовжував дивитись перед собою на дорогу, але подумки повернувся туди, куди давно заборонив собі заглядати. В минуле.   

Коли він уперше потрапив сюди п’ять років тому, довелося пристосовуватися до «дикого» життя і він обрав саме той будинок, де вперше побачив перевертнів. Нолан не міг собі відповісти, чому він це зробив, можливо – на зло вовкам, бо тепер вони не змогли б його просто так зачепити, можливо – тому що відчував потяг до “своїх” і хотів бути поруч. 

Хай там як, він навів лад у старому житлі лісника, облаштував у ньому льох, комору для запасів та примітивну кухню. Навчився полювати і добувати їжу. Пізніше, вивчаючи територію, виявив, що в нього є сусіди і це були не тільки білки, пугачі чи дикі кабани. У гущавині ховалося невелике поселення – близько десятка будинків, але ті, хто там жив, були набагато небезпечнішими за будь-якого хижака.

Подейкували, що раніше тут було щось подібне до резервації – нащадки тих, хто не хотів приймати блага цивілізації, отримали від влади право зайняти частину заповідника. Самі вони ніколи не показувалися в містечку, а різним чуткам, що доходили до мешканців, мало хто вірив. Нолан теж, до того, як одного чудового дня поплатився за свою самовпевненість….

Він здригнувся, коли Ірена торкнулася його плеча і заговорила, вириваючи із спогадів…

- З тобою все нормально? – відьма була похмурою та стривоженою, – Ти мені не подобаєшся! Нам треба скоріше дістатися на місце, щоб я приготувала для тебе зілля, ти ж не взяв його з собою?

Нолан похитав головою. Він нічого не встиг взяти, коли в той вечір побачив Денізу і зовсім забув, що повинен зробити кілька рятівних ковтків. Ірена відвела очі, долаючи роздратування. Все повторювалось – він був таким самим недбалим, не думав про власне життя та небезпеку і змушував відьму приймати рішення. 

– Тоді дави на газ, – наказала вона. – Зараз короткий день, а у нас ще купа справ!