Глава 24

Зоя не вийшла їх проводити. Не прийшла за ключами, коли о п’ятій ранку вони зібрали речі. Нолан просто поклав ключі на стійку разом з кількома зім’ятими купюрами і тільки тут перехопив погляд Ірени.

– Гроші ніхто не візьме, – коротко кинув він. 

– Я й не сумнівалася, між вами найвища ступінь довіри.

Нолан, який ніс Денізу, наче дитину, одразу зупинився. Впіймав Ірену за рукав.

– Ти досі мені не віриш? Між мною та Зоєю нічого немає, а ті, кого вона прихистила не опустяться до крадіжки. Для декого тут єдине місце, де можна переночувати і де тебе не здадуть поліції чи місцевій братві. 

– А у декого кілька років власна зачинена кімната, – Ірена не могла втриматись від недовзначного зауваження, але зараз було не місце і не час для таких розмов. – Облишмо, я піду першою і перевірю, чи нікого немає поруч з будинком! 

Їй насправді хотілося скоріше покинути це місце і навіть не через перевертнів, що могли дістатися сюди по сліду. Вона не хотіла повертатися до минулого – ні до свого, ні до того, яке залишалося частиною Нолана. 

На щастя, повітря перед ранком було морозним і подяло не гірше ранкового душу. Зілля теж вже спрацювало, так що відьма більше не почувалася слабкою та беззахисною. Єдине, що зараз турбувало –  вчорашній дощ перетворився на сніжок, який починав засипати землю, а це було погано! На снігу їхні сліди швидше знайдуть, хоча поки що біля так званого готелю була повна тиша. Треба було прискорюватись і відьма подала знак Нолану.  Відчинила задні дверцята автівки і допомогла зручно вкласти на сидіння Денізу. 

– Не зависай, але й не жени, – попередила вона Нолана. – Якщо ми натрапимо на випадковий патруль, не здумай тікати! Просто мовчи, я спробую задурити їм голову.

– Сподіваюсь, це не знадобиться. 

Нолан ще щось пробурчав під ніс і завів машину, виїхав за бетонний старий паркан і одразу звернув на грунтовку. Тільки тут увімкнув фари, щоб бачити шлях, але їхати все одно довелося повільно. Ліс не просто густішав, їм заважали завали зламаних гілок на дорозі і машину весь час підкидало на колдобинах. 

Ліс виглядав химерним і Ірена напружила всі почуття, аби не пропустити несподіваної пастки. Озиралася на Денізу, що спала на задньому сидінні.

– Коли вона прокинеться, що ти скажеш? – Нолан поглянув на двічину у дзеркало заднього виду. Та міцно спала, обличчя вже не було таким блідим, а губи восковими.

– Правду, – обличчя Ірени було зосередженим та серйозним. – Хіба ми маємо вибір?

– Звичайно, наприклад поїхати за кордон. Це всього двадцять кілометрів звідси, там є туристичний центр.

– Цікавий варіант. Правда поліція шукає пару з дівчиною-заручницею, але можу ми і встигли б, як ти мріяв, сходити в сауну. Один раз!   

– Мабуть так… – Нолан замовк і зосередився на дорозі.

– Коли ти так швидко на щось погоджуєшся, мене починають мучити сумніви. Скажи правду, що в тебе на думці? Ти ж не збираєшся дійсно докотити зараз до кордону?

– А схоже? – він скептично підняв один куточок губ. – Ти ж за бажання вмієш читати думки…

Ірена відкинулася на сидіння і спрямувала на нього пильний погляд. Власне, вона й без магії здогадувалася про те, що зараз у голові у перевертня, та й сама думала про те саме – їх непереборно тягне одне до одного. Особливо тут, в лісі. Невідомо скільки доведеться ховатися, а в будинку напевно всього одне ліжко... Відьму кинуло в жар,.

 – Що таке? – вона перехопила погляд Нолана і насупилась, з невдоволенням відчуваючи свою беззахисність перед потоком флюїдів, які їх раптово накрили. Не треба було згадувати сауну на двох. 

– Я надто добре знаю тебе, Ірен. – дуже тихо промовив Нолан. – У тебе змінився колір очей, мені відомо, що це означає.

– Послухай… – фраза повисла в повітрі незакінченою, потужна лапа Нолана обхопила її за плече і притягнула до себе. Він скинув швидкість, щоб не впасти в яр і припав губами до її вуст. Гаряча хвиля хлинула по хребту відьми вниз і змусила судомно стиснути коліна. Вирватися з цього полону було нелегко, але джип раптом підкинуло та понесло убік.

– Стеж за дорогою! – випалила Ірена. Вона була сердита на себе не менше, ніж на свого коханця, але виговорити за дурість не встигла. Перш ніж він загальмував, машина глухо об щось стукнулася і затихла. – Ну чудово! Ми застрягли?

– Зараз дізнаюся, – здоровань опустив скло і визинув назовні, а потім вийшов з машини. Зупинився, відчуваючи, що вони запізнилися з втечею. Дорогу їм перегороджувало дерево, що впало й можна було не сумніватися, що звалили його навмисно.