Глава 22

Спогади нахлинули на Ірену, як цунамі, — такі ж невідворотні. Відьма думала, що давно про все забула, але виявилося: страх дрімав глибоко і дав паростки, як тільки вона стала слабшою. Відкрилася підсвідомість. Може, тому на обряд теж ставили заборону, бо деякі спогади були небезпечними і могли виплисти зовсім невчасно.

Ірена знову відчула себе п'ятнадцятирічною, там, на Вовчому полі, у глухій балці біля лісу. Стояла ніч перед повнею, і вона повинна була сама втримати захисне коло, не підпустити перевертня і знешкодити, якщо він спробує її вбити.

Правила були прості й жорстокі: абсолютна самотність, жодної зброї, лише магія. Ніхто з ордену не втручався: старші відьми просто стояли по той бік балки й слідкували. Щоправда, ніхто з них не знав, що бабуся потай віддала їй власний амулет — найсильніший захист, який передавався від матері до доньки вже п’ять поколінь.

Тоді Ірена подумала, що це нагадує фільм, — настільки все здавалося нереальним! За деревами горіли вогники міста, люди дивилися нічні шоу і кіно, а дівчина тремтіла на холодному вітрі перед смертельною небезпекою. Вона знала, що перевертень почує її запах, і просто чекала, напружуючи слух, зір та магічне чуття.

Тоді він і вийшов із хащів — більший, ніж могла собі уявити. Димчасто-сіра шерсть, наїжачена на загривку, лапи завтовшки з її передпліччя і очі… Очі були надто розумними. Ірена завмерла і стала чекати. Вовк кинувся першим.

Захисне коло витримало, але магічні пута виявилися слабкими і не утримали звіра, лише змусили завити від болю. Він зупинився, струсив головою і почав обходити її з іншого боку. Потім впіймав погляд наляканої дитини і оскалився. Зробив стрибок.

Вона не пам'ятала, як упала. Згадувала лише гаряче смердюче дихання над обличчям, ікла біля шиї, які зупинив амулет. Вовк оскаженів, і тоді кігті розпороли її бік, там, де потім назавжди залишився шрам. Ірена закричала, і власний крик повернув її до реальності разом зі словами бабусі, які звучали у вухах:

Магія не в руках, Ірено, вона у твоїй крові, використай силу…

Ірена судомно вдихнула. Досить! Знадобилося неймовірне зусилля, щоб повернутися до реальності. Відьма розплющила очі, тяжко дихаючи, бо досі відчувала запах попелу, що залишився тієї ночі біля балки. Вона знищила того перевертня, спалила живцем, але після цього вже ніколи не була такою, як раніше.

Зараз Ірену нудило і вона пошкодувала про розлиту воду. Просто облизнула пересохлі губи, відійшла до вікна та подивилася у темряву. Зараз, як тоді, поруч чатували хижаки, але вона не знала, скільки їх, де вони і що планують.

Нолан досі стояв поруч, уважно дивився на неї і чекав, аж поки йому не набридла тиша.

— Може, ти й права, батько Денізи… я впустив його з уваги. Це погано, Ірено, дуже хріново, але ти ж не пропонуєш звернутися до поліції? — насмішкувато промовив він.

— Уяви собі, пропоную! І не кажи зараз, що Купер поводився як безмозкий віслюк, він не такий вже й безнадійний.

Брови Нолана поповзли вгору, але відьма не дала йому сказати ні слова.

— Не починай, бачу, про що ти подумав, я маю на увазі не ліжко. В місті цілий загін озброєних людей, а в мене є дещо таке, що їм зможе допомогти. Головне — розповісти все так, щоб нам повірили.

— Так просто? То, може, мені здатися? Зніму амулет, почекаємо повні, тоді вони точно повірять! Щоправда, думаю, Денізу зачинять у божевільні до кінця днів, а її істинного, про якого ти так піклуєшся, просто пристрілять. Щось мені не здається, що це найкращий сценарій.

— Все сказав? — Ірена чекала, поставивши руки в боки. — Якщо так, то слухай уважно! Я закинула Куперу кілька фальшивих спогадів… Будь-хто легко підтвердить, що він був біля мого дому, там повно слідів! Тож він буде певен, що бачив мене, Денізу та викрадача, не схожого на тебе, звісно! У нього в кишені навіть моя записка з підказкою, яку я “випадково” залишила. Вся поліція буде шукати нас на узліссі, думаю, вони навіть викличуть підкріплення. Батько Денізи зі своїми посіпаками не ризикне поткнутися в місто, поки йдуть пошуки. Він буде слідкувати з відстані аж до повні.

— Дуже цікаво, а ми поки що знімемо номер, сходимо до лазні, в ресторан і відпочинемо?

— Ні, Нолане, поки що ми поїдемо туди, де на Денізу чекають свої. І я не бачу іншого виходу!